Враховуючи напругу між ізоляціоністами та прибічниками інтервенції, багато хто закинув Times-Herald зраду. Лунали пропозиції подати до суду за шпіонаж не лише на Сіссі Паттерсон та її кузена з Tribune, а й на членів обидвох редакцій. На подив (принаймні, для міністра внутрішніх справ Гаролда Айкса), Рузвельт не був «особливо зацікавленим» засуджувати когось за витік інформації[20] {285}.
Опоненти закидали те, що, висвітливши американську військову неспроможність, Times-Herald і Tribune посилили ворогів країни, безвідповідально оприлюднивши так званий план «П'ятиколірна веселка»[21]. Редактор Times-Herald Френк Уолдроп сказав, що критики, безумовно, вірили, що «брудні фашисти з Times-Herald… були відповідальними за Перл-Харбор»{286}.
Оголошення війни Гітлером нарешті поклало край суперечкам між ізоляціоністами та прихильниками інтервенції на користь останніх, але вони не збиралися залишатися великодушними. Зрештою, «нагородою» у перемозі в цій суперечці стала війна. Напевно, гнів на ізоляціоністів значно посилився, бо стало очевидно, як прихильники позиції «Америка передусім» загальмували підготовку до війни, що дуже ускладнювало її безумовну перемогу.
Уолдроп згадував, що тепер його давні друзі відмовлялися вітатися з ним на вулиці і відверталися в ліфті. За його словами, «Вашинґтон не був тоді чудовим містом», і критика Times-Herald посилилася після оголошення Гітлером війни. «Сполучені Штати опинилися в стані війни зі Сходу до Заходу, і у Вашинґтоні, як ніколи, виблискували ножі»{287}, — згадував редактор. Інґа стала першою постраждалою від їхніх «порізів».
12 грудня, — наступного дня, коли в усіх медіа вийшла новина про оголошення війни Гітлером, — прийшовши на роботу, керівництво Times-Herald і її працівники дізналися про закиди їм та їхній газеті. Видання отримувало «потоки гнівних листів», і всюди ширилися чутки, що на Уолдропа і Паттерсон подадуть до суду (хоча цього не сталося){288}. «Наша “зрада” була очевидною», — сказав Уолдроп{289}. Коли Сполучені Штати опинилися в стані війни, на даху Капітолія з’явилися кулемети, а в парку Потомак — зенітки{290}.
Кожен був на взводі, і це пояснює, чому про випадок у Times-Herald, який раніше сприйняли б як звичайні офісні теревені, розповіли у ФБР, щоб домогтися судового вироку. Ніхто в газеті, особливо Паттерсон і Уолдроп, не хотіли давати своїм ворогам зайвих козирів.
На початку листопада 1941 року Пейдж Гайдкопер спустилася в «морг» Times-Herald (місце, де газети тримають старі вирізки і фотографії для використання в майбутньому) за інформацією, потрібною для редактора чи репортера. Там працівник Times-Herald буденно спитав Гайдкопер, чи вона коли-небудь бачила серед моргівських файлів фотографію, на якій Інґа позувала разом із Гітлером. Вона зізналася, що «була шокована», дізнавшись про фотографію, на якій Інґа буцімто позувала з Гітлером у його особистому кабінеті під час берлінської Олімпіади 1936 року{291}.
Роздумуючи, що ж робити з цією інформацією, Гайдкопер сказала, що почала згадувати часи, коли вона працювала в американському посольстві в Лондоні під керівництвом Джозефа Кеннеді. У травні 1940 року, коли Гайдкопер готувалася повернутися до Сполучених Штатів, одного із шифрувальників посольства, Тайлера Кента — сина американського дипломата, — арештували (і згодом засудили) за шпигунство на користь британської пронацистської організації, яка передала німецьким нацистським високопосадовцям{292} вкрадені Кентом документи.
Схвильована Гайдкопер вирішила переказати те, що вона почула про Інґу, помічникові директора ФБР Л. Б. Ніколсу на зустрічі з ним, призначеній на 14 листопада 1941 року. У згадках про цю розмову Ніколс зазначив, що вона, безумовно, пішла не в те русло, коли запитала, чи знає ФБР «всіх шпигунів» у Вашинґтоні. «Я їй пояснив, що нам усе добре відомо», — сказав Ніколс. Далі Гайдкопер повідала йому, як дізналася про те, що Інґа була «рекламним агентом Гітлера в Данії». Вона сказала, що довго розмірковувала, чому в Інґи «такий великий вплив» на Паттерсон, «хоча вона не вміє писати». Потім вона «заявила, що вважала Арвад шпигункою»{293}. Та Ніколс не дав ходу розслідуванню проти Інґи.
За наступні кілька тижнів Гайдкопер вирішила, що її патріотичним обов’язком є продовжити перевіряти власні здогадки, і вона почала випитувала інших в ньюзрумі, чи не помічали вони чогось підозрілого за Арвад. Врешті-решт вона підійшла до Кетлін Кеннеді: «Я спитала: “Кік, чи може Інґа бути шпигункою?”»{294}. За словами Інґи кілька років по тому, ошелешена і нажахана Кік одразу ж пішла до неї і сказала, що «дівчина з редакції розповідала іншим, що я, напевно, шпигунка, бо побачила в “морзі” фотографію, відзняту під час берлінської Олімпіади, де я з Гітлером в його особистому кабінеті»{295}.
20
Загадкою лишилося те, хто передав секретну інформацію сенатору від Монтани Бартону К. Уїлеру, який згодом поділився нею з репортером Tribune Чеслі Менлі. Серед підозрюваних, окреслених за кілька років по тому, були американський генерал німецького походження, який мав ізоляціоністські погляди і хотів скомпрометувати Рузвельта; інший генерал, який поділився інформацією, щоб попередити американців про те, якою жахливо непідготовленою до війни була їхня країна; британська розвідка, яка вважала, що аналізи, присутні в планах, можуть допомогти підштовхнути Америку до війни; і, зрештою, сам Рузвельт, який дав добро на витік інформації з тією самою метою — залякати американців і змусити їх підтримати мобілізацію економіки на оборонні цілі. Останній сценарій пояснив би незацікавленість Франкліна Делано Рузвельта у пошуках джерела витоку.
21
Він називався «П’ятиколірна веселка», бо передбачав п’ять гіпотетичних ситуацій війни, кожна з яких мала окремий колір. П’ятий план, який окреслював американський союз із Великобританією і Францією у наступі на німецькі війська в Північній Африці та Європі, був фактично основою стратегії США під час війни.