Інґа не пам’ятала, чи існувала така фотографія з Гітлером під час Олімпіади або ще коли-небудь. А навіть якби й існувала… З огляду на те, що різні журналісти і дипломати постійно фотографувалися з Гітлером на публіці, таку світлину можна легко було б пояснити, і це не вказувало на щось особливо кримінальне. Спершу вона удавала безтурботну. «Я аніскілечки не здивована, — казала вона. — Я весь час це чую»{296}.
Але коли 11 грудня 1941 року Гітлер оголосив війну Сполученим Штатам, Інґа почала хвилюватися, що вже не може просто ігнорувати цю плітку, яка швидко розповсюджується. Вона розуміла, що «існувало безліч речей», які вкупі могли викликати підозри: вона працювала в ізоляціоністській газеті, і її завданням були інтерв’ю із відомими урядовцями, її чоловік перебував в експедиції, фінансованій Акселем Веннер-Ґреном, підозрюваним у симпатіях до нацистів, експедиція проходила у Південній Америці, де побоювалися проникнення німців, і в неї роман із офіцером, призначеним до розвідки BMC США{297}. Це була неймовірна кількість опосередкованих доказів.
Дуже занепокоєна Інґа звернулася до Бернарда Баруха, сподіваючись, що він стане її захисником, з огляду на його великі політичні зв’язки. Уолдроп згадував: «Одного разу хтось не дуже розумний почав ставити їй нахабні питання, і вона з чудовою витримкою відповіла, що не боїться, поки містер Барух запрошує її на вечері»{298}.
Та Бернард зовсім її не заспокоїв, розповівши Інзі сумну історію своєї колишньої коханки на ім’я Мей Ладенбурґ, яку помилково звинуватили в шпіонажі під час Першої світової війни. У цій історії, відомій Паттерсон, що добре знала Ладенбурґ, покинутий коханець — працівник британського посольства — звинуватив у шпіонажі на користь німців вродливу 22-річну дівчину після того, як вона пішла від нього до Баруха, який на той час займав посаду голови комісії військової промисловості.
Серед тих, хто копирсався у брудній білизні Ладенбурґ, були помічник міністра BMC Франклін Рузвельт і його кузина — Еліс Рузвельт Лонґворт — затята суперниця Паттерсон у світському житті. Рузвельт і Лонґворт буцімто пішли так далеко, що встановили примітивний пристрій прораховування у приватній кімнаті Ладенбурґ, щоб урядові агенти могли чути її розмови з Барухом{299}. Ладенбурґ була невинною і її ніколи офіційно не засуджували, але її репутація і соціальний статус так ніколи повністю і не відновилися[22].
Ця історія вжахнула Інґу. «Розхвильована і божевільна, наче капелюшник з казки про Алісу», вона звернулася за порадою до Паттерсон. «Я все ще бачу, як Сіссі Паттерсон сидить в кабінеті, з огидою слухаючи ці плітки, і прагне допомогти мені», — казала згодом Інґа. Але водночас вона бачила, як у Паттерсон прокидаються журналістські інстинкти, яка «в усьому цьому розгледіла чудовий матеріал». Як зазначила сама Інґа, «це був делікатний момент, бо йшлося про політику», а це збільшувало напругу, яка все ще накривала газету після публікації військового плану «П’ятиколірна веселка». Паттерсон розуміла, що проблему не вирішити лише всередині Times-Herald{300}. Газета не може собі дозволити нічого, крім бути патріотичною і відкритою до співпраці.
Впевнена, що найкраще «з відкритим заборолом зустріти звинувачення в тому, що Times-Herald могла прихистити німецьку шпигунку», Патерсон наказала Уолдропу відвезти Інґу і Гайдкопер у найближче відділення ФБР і лишити їх там розбиратися самих{301}. Інґа охоче погодилася, сказавши, що оскільки ФБР вже колись розслідувало цю справу, то її «повністю виправдають і, фактично, випишуть довідку про стан здоров’я. …Це була моя перша помилка»{302}. Гайдкопер не мала вибору, окрім як підкоритися наказу боса, але її дуже бентежила особиста участь у цій драмі, яка розвивалася.
Інґа згадувала, що напевно перехожих тішив вигляд цієї трійці — рішучої, без усмішок і розмов, що йшла чотири квартали від редакції Times-Herald на Ейч-стрит, 1307, у північній частині Вашинґтона до відділення ФБР у старій офісній будівлі Панамської залізниці на площі Лафайєт. Коли вони прийшли, бажання Уолдропа якомога швидше здихатися цієї ситуації стало очевидним, судячи з того, як він привітався із черговим агентом: «Ця юна леді стверджує, що ця юна леді — нацистська шпигунка. Доброго ранку!»{303} А потім, сказавши це, повернувся і пішов.
22
Еліс Рузвельт Лонґворт ніколи не шкодувала про цю авантюру чи про шкоду, завдану репутації Ладенбурґ. Про свою участь у цьому вона згодом згадувала так: «Ми робили найогиднішу справу. Цілковитий екстаз!» (Amanda Smith, Newspaper Titan, стор. 237).