Коли ж Інґа озвучила запитання, яке привело її сюди, Зоннеманн знічев’я зізналася, що вони з Ґьорінґом запланували побратися наступного місяця. Потім додала, що Гітлер буде свідком з боку нареченого. Інґа спитала дозволу написати про ці чудові новини, і Зоннеманн дала згоду, але попросила, щоб та спершу показала нарис Ґеббельсу.
Репортерка-початківець з кількатижневим досвідом тепер отримала гарячі новини світового значення, але Фабер правильно насміхався з неї, бо вона таки нічого не знала про журналістику і перший млинець у неї вийшов глевким.
Дописи німецьких репортерів ретельно перевіряла цензура, але як закордонну кореспондентку Інґу не зобов’язували віддавати свої роботи на завірення до міністерства пропаганди. Чи то вона не зрозуміла, чи вважала себе зобов’язаною перед Зоннеманн, але вона не одразу послала нарис у Vore Damer чи якесь інше данське видання. Натомість таки віднесла копію статті у міністерство пропаганди.
Минув цілий день, доки підлеглі Ґеббельса завірили історію. На той час Ґьорінґ уже дізнався, що його наречена привідкрила таємницю, і випустив офіційне повідомлення про те, що весілля відбудеться 10 квітня. Все ще жадаючи стати першою авторкою цієї новини, Інґа прокотила Vore Damer і спробувала продати історію копенгагенській Berlingske Tidende — найстарішій і найповажнішій щоденній данській газеті. На жаль для неї, якраз того дня один із данських принців теж оголосив про заручини, тож її інтерв’ю із Зоннеманн відклали на кілька днів, і нарешті надрукували у Berlingske Aftenavis — вечірньому випуску газети. Хоча то був лише нарис про Зоннеманн, а не невідкладна гаряча сенсація.
Першою отримати новини і першою їх оприлюднити — це, звісно, різні речі, але Інґа завжди наполягала, що саме вона «дала сенсацію решті Європи»{330}. Її пошана до чиновництва показала, що їй бракувало запалу для справді чудової репортерки, хоча вона продемонструвала винахідливість, щоб першою розкопати новини. Інґа була переконана, що журналістика може бути і буде її хлібом. «Я справді цього хочу, — писала вона Ользі. —Цікаво, чи я зараз, змінивши маршрут, опинюся у добрій затоці?»{331}
Під «доброю затокою» вона мала на увазі журналістику, а інтерв’ю із нареченою Ґьорінґа привело Інґу в найвищі нацистські кола. Вона дотримала обіцянки, даної Зоннеманн, переклала німецькою свою статтю і відіслала їй. Задоволена матеріалом, і, вочевидь, із вдячності, та особисто запросила Інґу прийти на весілля. Хоч і заплановане менш ніж за місяць до церемонії, воно було таким розкішним, що своєю помпезністю перевершило б свято принца Чарлза і леді Діани у 1981 році.
Цього разу Інґа вже заздалегідь домовилася, що продасть матеріал про весілля у Berlingske Aftenavis. І він з’явився на першій сторінці наступного дня після події із величезним підписом, на якому вона наполягла. Інґа від першої особи повідала читачам, як щільна охорона змусила її запізнитися на початок вінчання — спеціальний презент для наречених у вигляді опери Ріхарда Штрауса «Гелена Єгипетська». Після цього розпочався розкішний прийом в резиденції Ґьорінґа, на якому щаслива пара демонструвала унікальні весільні подарунки, надіслані промисловцями і владцями з усього світу, серед яких, як занотувала Інґа, був сервіз на шістдесят осіб, що колись належав Фрідріху Великому, портсигар, вкритий коштовним камінням від короля Болгарії і живий соловей в золотій клітці від імператора Японії.
Врешті надійшла черга, власне, шлюбу, який складався не з однієї, а з двох церемоній. Спершу цивільна частина відбувалася в Берлінській ратуші, де мер разом із Гітлером засвідчили укладення шлюбу. Друга, публічна церемонія, відбулася у великому Берлінському соборі, де її проводив призначений державою рейхсєпископ Людвіґ Мюллер — відданий нацист, який заявляв, що Ісус Христос був арійцем, а не євреєм[25].
Репортаж Інґи про церемонію було витримано в тому самому невимушеному стилі, який згодом дивуватиме, але й притягуватиме читачів до її матеріалів у Washington Times-Herald. «Еммі Зоннеманн ніколи не виглядала чарівнішою, — писала Інґа. — Ця біла сукня, доволі скромна із довгими рукавами, вільно сидить на її фігурі, вуаль прикрашено флердоранжем наче ореол, що обрамляє її обличчя, як у Гретхен [sic]»{332}.
Коли Зоннеманн і Ґьорінґ проїхалися Берліном у відкритому кабріолеті, молода простягла руку у нацистському вітанні, десятки бойових літаків проносилися над головою, віддаючи голосну данину, а десятки тисяч глядачів, включно з тридцятьма тисячами штурмовиків, вишикувалися на вулицях і стояли так щільно, що Інґа спитала, чи змогла б голка знайти щілинку в такому натовпі. Її вразив контраст між яскравими кольорами жіночих суконь і блідими чорними, зеленими і сірими формами нацистських офіцерів, «але все це було ніщо порівняно з весняними барвами рожево-білих гортензій і беріз, які щойно зацвіли», заквітчавши місто{333}.
25
Гітлер шкодував, що призначив головою Німецької лютеранської церкви Мюллера, навіть попри те, що той був таким ревним нацистом. Згодом Мюллер, довідавшись, яким чином Гітлер пішов із життя, покінчив із собою так само.