— Не розмовляй зі мною, як з дебілкою!
— Добре. Повернуся з Шотландії…
— Ні! — перебиваю Ромку. — Треба зараз! Давай завтра.
— Не можу.
— Скотина!
— Чесно, не можу. Завтра літак!
— Не бреши! Ти сказав «на днях».
— Підготувати тебе хотів.
— До чого?
Ромка дивиться на мене благально, гладить Брукс за вухом. Що?! Хоче Брукс мені на шию повісити, поки Брайан запліднюватиме сук у Шотландії?
— Ромко, це нечесно! Я працюю цілодобово. Брукс знудиться.
— Брукс навчить тебе жити повноцінним життям, — відповідає брат. — Радіти, робити перерви в роботі, виходити на свіже повітря, аби пересвідчитися: свіже повітря ще є, і це прекрасно. Годуватимеш її двічі на день, значить, і сама не забудеш поїсти, бо от скажи, хіба я не правий? Ти ж забуваєш поїсти.
— Не забуваю.
Ромка не лінується: підхоплюється з дивана, розчахує холодильник із двома підсохлими бананами всередині.
— У мене є кава! І цукор! І галети! — психую. — Хочеш кави? Тоді візьми чайник і набери води з-під крана, бо чайник, здається, порожній.
— Завтра зранку привезу чистої води і запас продуктів для Брукс, — відповідає Рома. — Що для тебе купити?
— Для мене? — дивуюся. — Борги віддай, якщо вже в тебе все тепер — шоколад.
— Не можу. Яні з Катрусею відіслав.
— Добре! Тоді я тобі дам грошей! Звичайно! Це ж вихід! Дам тобі грошей, наймеш для Брукс доглядальника чи здаси в готель для тварин. Можу навіть знайти в Інтернеті адреси таких готелів.
У мене прекрасний брат. Дивиться на мене, як Христос на всіх землян скопом.
— Віддати Брукс у чужі руки? А раптом вона подумає, що я її покинув?..
Брукс повільно підводиться, дивиться на Ромку уважно, переводить на мене свої прекрасні бурштинові очі.
— Добре. Брукс лишиться зі мною, — мовить мій клятий язик, а мізки знову в шоці: «Навіщо ти це робиш? Ти ж не хочеш!»
Що відповісти? Я часто роблю те, чого не можу пояснити навіть власним мізкам. Та не сьогодні. У мене прекрасний брат. Він навіть не здогадується, чому я погодилася дати притулок красуні Брукс.
9
Усе відкладала, відкладала, хоч нестримна цікавість і підганяла: давай уже, наважся, ти ж хочеш! На третій день спільного з Брукс співіснування в квартирі на Ентузіастів залишила дівчинку вдома. Терпляче пояснювала в бурштинові очі: заради тебе йду, а як повернуся, влаштуємо іспит, випробування, пригоду. Тобі ж у кайф розшукувати людей за запахом? Так ми спробуємо! Крута гра. І самій не терпиться погратися. От тільки якусь шмотку Германову роздобуду — і пограємося.
— Тільки б прорватися до його квартири, — шепочу, коли вже підходжу до купки висоток на Печерську. Метушливо перебираю ймовірні аргументи для консьєржа: хочу передати важливий лист у квартиру на двадцять п’ятому, забула там документи, мушу поговорити з хазяїном, мене сюди направили слідчі для… Для чого?! Така маячня, аж самій гидко! Далі шлагбаума не просунуся!
Ще здалеку бачу шлагбаум: підняв руку догори, здався. Це що? Просто пройти повз нього? Резервація не втрималася, впала під навалою загальносвітових тенденцій, коли кордони ще можна знайти на мапах, але не в головах людей?
Будка охоронця порожня, віконце консьєржа зачинене. Аж дратуюся! Може, тут ще й електрику відмикають за несплату? Ні. Ліфтом піднімаюся на двадцять п’ятий. І — ані думки, що нікого немає за дверима! Чи навпаки: що відкриє Герман, здивується вкрай, гнатиме геть, ще й кричатиме: «Ти хто?! Я навіть імені твого не знаю». Ні! В іншому впевнена: що там, за дверима, мала бути мертва людина.
Божеволію?..
Тисну на кнопку дзвінка: 911, SOS, «швидка» і таке інше. Відгукніться! Здається, мені вкрай потрібна невідкладна допомога.
Двері відчиняються. З порога на мене дивиться людина. Жива? Не знаю! Бо бачу лише заплямовані червоним стіни коридору за її спиною. Кров? Випростовую руку, показую на стіни, палець тремтить.
— Кров? — питаю самими вустами.
Людина знизує плечима, і це змушує забути про заляпані червоним стіни, роздивлятися її приголомшено. Мізки констатують: дівчина. Худа. Приблизно тридцять років, приблизно сорок кг кісток у джинсах і білій майці. Стрижені чорні коси відтіняють блідо-біле обличчя, роблять його аж блакитним, та не сіро-хворим. Радше свіжо-готичним. Теплі сірі очі — дисонанс. Сюди б чорні. Чи, навпаки, прозоро-блакитні. Вуста теж бліді, але не тонкі, не зміїні — виразні, рухливі. Як і очі.