— Діна не докумекала знайти собі волонтерів ближче? — психувала. — Хай би відкрила Інтернет! Там же зо два десятки волонтерських спільнот по всьому місту розкидані. І на Печерську є! Чи Діна не шукає легких шляхів?
— А сама чим краща? — вколола реальність. І хіба не права? Аби дізнатися адресу Германа, простіше було втретє перетнути кордон резервації на Печерську, піднятися на двадцять п’ятий поверх висотки і просто сказати: «Діно, мені потрібна адреса Германа, бо минулого разу я не тільки по черевики, а й по адресу приходила, але твої криваві фантазії на стінах збили з пантелику, ошелешили і я оце тільки зараз отямилася, згадала, що так і не спитала, де Герман живе…» У коридорі, посеред скривавлених стін, Діна знайшла б черговий клаптик паперу, надряпала б адресу Германа, бо, здається, дивакувата дівчина хронічно наївна і довірлива, і завдяки тому я, можливо, стала б на крок ближче до розуміння дивного зв’язку, який виник між мною і невипадковим нотаріусом. Та перед очима — інший нотаріус: старенький, слабкий. Із повагою дивився на мене, коли бовкнула про волонтерів, ніби благословляв, і те благословення прилипло: муляло, смикало, вимагало дій.
— Не бідкайтеся, діду! Не брехала, — пнуся на далекі Нивки, підтримую себе: все нормально, вб’ю двох зайців одним пострілом: дізнаюсь, де живе Герман, і долучуся до шляхетної справи. Я ж не гірша за інших: віддам трохи сил і часу, з собою заберу патріотичну енергію, бо де її ще шукати, як не поміж альтруїстів? І карму підправлю.
У квартирі на Нивках так пахне теплою сирістю, що і патріотична енергія, яка відчувається тут, здається ще сирою, не готовою до вжитку, наче вимагає більше людських зусиль. Більше! Та хіба це до снаги трьом жінкам різного віку: двом немолодим, стомленим і дівчинці років шістнадцяти? Уперто, наче приречено, миють-труть-ріжуть овочі на борщові набори. А де всі? І я?..
— Можу вам допомогти?.. — дівчинка кидає мити буряки, йде до мене.
Вона серйозно?! Я приготувалася почути що завгодно: що не вистачає рук, що люди збайдужіли, що ножі потупилися, ледве ріжуть ті овочі, а хлопці ж чекають! А ця мала питає, чим може допомогти мені?
— Сама вам допоможу, — відповідаю урочисто і гордо. І вже знамено над головою, свіжий вітер у лице, а я стою, не хитаюся.
— Буряки зможете почистити?
Буряки? І — нема вітру, подвигу нема. Знамено опустилося — ляп мене по щоках.
— Мені б із Діною поговорити, — кажу. — Вона буде сьогодні?
— Так, обіцяла бути, — відказує мала. І вже не перепитує про буряки.
Мені чхати на буряки, мені більше хочеться підтримати цю дівчинку, що їй би на тусню, до однолітків, до радості і вітру, а не з буряками та тітками.
— От і добре! — декларую оптимістично. — Чекатиму Діну і чиститиму буряки.
Дівчина киває у відповідь. І не дивиться на мене з такою вже повагою, як старий дід Реформаторський. Знамено знову — ляп мене по щоках: «Давай! Підправляй карму, раз узялася!»
Дідько! Буряків мішок, для чищених — таз. Незворушна на вигляд жінка за п’ятдесят забирає чищені буряки з таза, тре, тре, тре. Інша, теж немолода, балакуча, як радіо, розкладає тертий буряк по сушарках. Сиджу на стільчику, шкрябаю буряки тупим ножем, почуваюся Попелюшкою, якій ніколи не потрапити на бал, і так шкода себе. Так шкода, що аж думки зміями: ніби все це — компроміс, демонстрація, позбавлена суті. Вона не змінить хід війни, не применшить втрат, не врятує жодного життя. Вони розуміють? Чи вони теж підправляють карму? Може б, краще — під стіни Міністерства оборони. І в лоба: ма… ти ваша Мотря! Доки нам борщові набори слати на схід? Чи ви тому все й розкрадаєте, як підірвані, бо знаєте: хоч Земля трісне, а борщові набори від волонтерів до хлопців дійдуть?
Балакуча жінка підсідає до мене, береться за буряки.
— Не знаєте, Діна скоро має бути? — запитую сумно. Бо сумно! Три роки — бої, а ми оце й досі армію годуємо. Особисто я третю годину поспіль годую.
— Надвечір прийде.
Надвечір?! На моїх ногах — кайдани. Прикута до стільчика — нема куди тікати.
— Буряки скінчаться, — шепочу.
— Морква почнеться, — усміхається балакуча жінка.
Матір Божа! Бог-Отець і Син Божий! Свята Трійця, лаврські старці і усі святі, кого не знаю, але погоджуюся з тим, що ви є: допоможіть уже якось. У мене вдома Брукс негодована-невигуляна, роботи по вуха! І загальний зошит божевільного нотаріуса майже не опрацьований.
— Каротин, — бурмочу. Чую шурхіт ніг біля дверей, озираюся: Діна? Отак одразу? Це Бог? Бог мене почув? Значить, він є?