Підходимо до під’їзду. Розчахую двері, зупиняюся, дивлюся Блекові в очі. Він мовчить. Мені здається, підло мовчить, нахабно, зневажливо. Пиха б’є в скроні. Дивлюся на чоловіка з викликом, штовхаю двері, щоб розчинилися ширше, суну в під’їзд. Та пішов ти! Приз мій! Бо не схибила, не принизилася, не вимовила і слова, виграла дивну дуель про мовчанку. А секс — то пусте! Не ти мені не дістався! Я тобі не дісталася! Кусай лікті!
За спиною — кроки. Іде за мною? До горла підступає переможний регіт: усе по плану? Буде секс і навіть розмови опісля? Сходи, сходи. Думки сполошилися: він хоче не просто сексу. Хоче мене. Я зрозуміла те ще в теплій сирості квартири на Нивках, коли він раптом забув про свій мобільний, застиг, дивився на мене довго. Нереально довго і відверто зацікавлено, бо я змогла те прочитати в його очах.
Зупиняюся біля дверей свого кубельця, краєчком ока бачу Блека: стоїть поруч, дивиться на мене спокійно. А він уміє тримати паузу. Я — ні. Уже ні! Збудилася, руки тремтять. Дістаю з сумки ключі, кляну брата, який залишив у мене Брукс. Тільки б не вискочила в коридор, не вчепилася в незнайомця.
— Так і буде! — підказує безкомпромісна реальність.
— Що робити? — бідкаюся подумки.
Прочиняю двері обережно. Прислухаюся: що там, усередині? Ніби тихо. Кидаю на Блека швидкий погляд: не знітився?
— Добраніч, — каже Блек.
Не чекає відповіді, не затримується і на мить. Кидає те слово і суне геть, хоча в телевізорі в подібних випадках чоловіки вчиняють геть інакше.
Стою біля прочинених дверей, слухаю кроки Блека: піано, піано, вже й нема, тиша. Торкаюся долонями обличчя, бо вся ніби в майбутньому, лахміттям целофанових пакетиків обліплена: ані вдихнути, ані видихнути. Ма… ти моя Мотря, який же сором!
— Чудове закінчення гарного дня, — кепкує реальність. — Сон замість сексу — не найгірша альтернатива.
— Логічний фінал ідіотських учинків пришелепкуватої ідіотки, — шепочу.
Зрештою переступаю поріг кубельця на вулиці Ентузіастів. Товкмачу собі: та пішов він!
— Йолоп! Сволота підступна! — заходжу до вітальні і аж зупиняюся, бо наштовхуюся на винуватий погляд собачих бурштинових очей: Брукс стоїть посеред вітальні коло чималої калюжі. Не жаліється, не скавучить, не свариться: мовляв, де твоя відповідальність, людино? Екзюпері не читала? Чи взагалі не в курсі, як функціонують живі організми? Лиш дивиться на мене смиренно і винувато.
— Дідько, вибач, — бурмочу знічено. І хоч мала би спочатку прибрати калюжу, хапаю нашийник, повідець. — Гуляти. Брукс! Підемо гуляти?
Русанівка спить, довкола ані душі. Брукс не пожвавішала — мляво суне поряд зі мною, не обнюхує землю, кущі, та мені вже не соромно, наче прохолодний нічний вітер вимів із душі прикрі залишки провини, додав аргументів на мою користь: що для людини головне? Виправляти помилки. Цим і займаюся саме тут і зараз, хоч страшенно натомила руки, на душі огидно і хочеться спати. Тож соррі, Брукс! Не зациклюйся тільки на собі!
— Давай уже, займися своїми справами, бо плетешся, ніби ми з тобою вийшли свіжим повітрям подихати, — кажу Брукс. — Чи тобі розповісти, як функціонують живі організми? Чи нагадати, що ми повернемося, ти завалишся і заснеш, а мені ще калюжу після тебе прибирати!
Брукс слухняно присідає біля ще голого куща, а я дивлюся на далекі лаврські куполи, що вночі сяють так електрично і зухвало, ніби ночі нема.
— Годі брехати, — шепочу куполам. — Який сенс?.. Ніч.
12
Уночі придорожня їдальня для далекобійників із кімнатою відпочинку, спальнями, душем і майданчиком для важких фур так фатально губилася у вогнях АЗС, хоч і примостилася метрів за сто від неї далі по темній неосвітленій трасі, що хазяйка їдальні Антоніна Петрівна Лантушок мозок собі виїла, щоб тільки докумекати, що зробити, аби потенційні клієнти після заправки на АЗС не проїжджали повз її файний заклад у напрямку столиці, а залишалися тут на ніч: їли-пили-відпочивали. Уже й потужна лампочка над входом світила, і великий саморобний плакат зі стрілкою, яка вказувала на їдальню, закликав: «Нагодуємо, напоїмо і спати вкладемо. Цілодобово!» Та неуважні далекобійники, певно, сприймали заклад за звичайну сільську хату, що дивним чином відірвалася від села, яке розкинуло свої обійстя метрів за сто ще далі по трасі.
— Хоч самій щоночі посеред шляху ставай і перекривай його! — обурювалася, бо на виручку вдень не скаржилася: клієнтів вистачало. А от уночі — наче хто зурочив! Нема народу! І хіба для того Антоніна на останні гроші накупила вовняних ковдр, рушників і квітчастих простирадл, аби все те добро лежало мертвим вантажем і не приносило копійки? Прорахувала бізнес-план до дрібниць, коли наважилася написати на плакаті: «Цілодобово!»