Тої весняної ночі вперше від початку року в Антоніниному закладі на ніч зупинилися дві фури, і хазяйка так зраділа, що навіть налила хлопцям по чарці «від закладу». Нагодувала їх вечерею, залишила помічницю Аську водіям постелити в одній із двох вільних спалень, а сама вирішила перевірити, чи не вештаються навколо сумнівні типи, бо все в Антоніниному закладі було. Крім охорони.
Начепила ліхтарик на лоба, озброїлася електрошокером, вийшла надвір і остовпіла: посеред двору стояла стара жінка. І як у двір увійшла?! Хвіртка ж замкнена.
Ох, розгнівалася. На жінку посунула.
— А це що в нас тут за гості швендяють?
Старенька не озвалася. Товклася на одному місці, дивилася на Антоніну розгублено. Ґаздиня підійшла ближче. Обдивилася стару.
— Кажіть уже щось! — прикрикнула сердито.
— Миколка хворіє, — прошепотіла старенька. — Боюся, не одужає.
— Так чого ж вас, бабо, по чужих дворах носить, коли ваш Миколка хворіє?! Миколка — це хто? Дід ваш? Де ви його покинули?
— Тут він.
— Де «тут»?
Стара жінка пішла до паркану. Антоніна за нею. Бачить: біля паркану на шматку целофану лежить кудлатий пес — очі розплющені, дихає важко, мордяка в крові. А поряд шкіряна сумка валяється. Ґаздиня зиркнула на бабцю, як на божевільну:
— Оце ваш Миколка?
Стара жінка закивала.
— Треба гарячої води, щоби умити дитину. І йод. Я б змастила Миколчині рани йодом.
— Так, бабо! Досить! — відрізала Антоніна. — Не в себе вдома, аби наказами розкидатися! Стережіть свого Миколку! Зараз ми його підрихтуємо!
Пес бачив, як міцна ґаздиня пішла до будови, звідки пахло смачним, та псові було не до їжі: у голові паморочилося, сил звестися на лапи не було, хоч і пробував, та стара жінка з його зграї торкалася псової спини долонею, примушувала знову лягти.
— Будь слухняним, Миколко. Не вередуй.
Ґаздиня скоро повернулася: з мискою теплої води, великою ганчіркою, напівпорожньою пляшкою вина і звичайним дерев’яним ящиком. Кинула ящик на землю, біля пса присіла. Загарчав загрозливо.
— Ага! Ще вкуси мене! — пригрозила ґаздиня.
Ухопила пса за пащу, стиснула міцно, виплеснула на зранену псову голову теплу воду, обтерла ганчіркою. Потім устромила псові в пащу пляшку, змусила проковтнути трохи вина.
— Знаю, що роблю, — сказала старій жінці. — Коли мого Байкала п’яний сусід побив, то вже думали, що сконає. А потім влили в нього червоного вина, рани промили — і нічого, оклигав. От побачите! На ранок гасатиме ваш Миколка, як заведений!
Реанімацію провела, підвелася, ганчірку біля пса кинула.
— Голову йому обмотайте, — на ящик показала. — Та не стійте, бабо! Сідайте! Оце вам пуфик на всю ніч. Я б вам у хаті постелила, та в мене там люди. Усі ліжка зайняті, — збрехала.
— Я би Миколки не покинула, — відповіла стара жінка.
Важко опустилася на ящик, приклала до псової голови ганчірку. Побачила свою сумку. Усміхнулася.
— Моя сумочка, — прошепотіла. Подивилася на Антоніну. — Ви знайшли мою сумочку?
Антоніна насупилася роздратовано.
— Значить так, — оголосила. — Щоб уранці вас із вашим Миколкою тут уже не було! Ви мене зрозуміли?
— Руки помийте, — відповіла бабця.
Антоніна плечима знизала (з чого дивуватися? І не таке бачила!), пішла до закладу, та коли вранці вийшла у двір, то не побачила ані старої жінки, ані кудлатого пса. Тільки шматок цупкого целофану та скривавлену ганчірку, які валялися біля паркану.
13
Совість наче сказилася! Збудила вдосвіта і, хоч мені б після нервової ночі бодай кави ковток, наказала нагодувати Брукс, биту годину кружляти з нею навколо каналу, і тільки коли все те було виконано, здалася, позіхнула і заснула. А мала б нагадати:
— Дівчино! Чи не ти та дурепка, яка вчора заприсяглася волонтерам повернутися зранку і взятися за буряки?
— А на себе працювати коли? — відповіла б я. — Гроші закінчуються, замовлення лежать, дедлайни усе ближче.
Промовчала, бо з ким говорити? Совість моя — тітка хоч і стабільна, але від голоду лиш вередливіша, бо коли зголодніє, то вимагає лише кришталево чистої чесної їжі, бо від моїх компромісних виправдань її, бач, верне. Та сьогодні, якби вона все ж запитала про волонтерів і буряки, я б не зосереджувалася на почутті провини, яке мало б виникнути в мене перед трьома різними, але такими гранітними, милосердними жінками. Тільки перед трьома, бо Діну до них не зараховую. Я б згадала Блека — мужчину з русявою борідкою, якого побачила чорним. І сказала б совісті: не піду до волонтерів через Блека, бо він точно там з‘явиться. А раз він там, мене там не буде ніколи, бо ніколи… Ніколи ще мужчина не виявляв до мене такої підступної і принизливої байдужості. Ніколи ще мої щоки не пекло так образливо, як від ляпасів. Тому краще працюватиму на себе! Вчасно завершу роботу над замовленнями, отримаю гроші та відвезу частину волонтерам. Кину гордо, щоби Блек почервонів від сорому. Ще той варіант, звісно, але мені подобається. Тому не можу відволікатися, план один — працювати.