— Зупинись! — Я знаю, як з такими говорити.
— Ну! — Він гальмує, дивиться на мене спокійно і зухвало.
— Квартира Германа Швеця на третьому? — питаю прокурорським суворим тоном.
— Не дочекається! — Підліткові чхати на прокурорів. Усміхається уїдливо.
Не можу вловити суті. Втрачаю контроль над підлітком, який уже суне геть.
— Та стій! — кричу йому в спину. — Де квартира Швеця?
— У цього козла не квартира, а весь другий поверх! І все йому мало! — відповідає на ходу. — На наш третій поверх теж око поклав. Хотів у нас квартири викупити. Мої предки його послали. Сусідка теж!
У Германа цілий поверх? Везунчик! Заздрість їсть: звідки в тебе так багато грошей, Германе? Батьки багаті? Сам спромігся? А як? Хочу знати! Бо, може, і я колись…
Іду на матюччя: лунає усередині розорених для ремонту квартир другого поверху. Прискіпливо роззираюся: стіна між двома квартирами вже демонтована, через що і так немалі вітальні перетворилися на єдиний велетенський простір. А ще ж тут, певно, є спальні, кухні, ванні кімнати, туалети. І коридори. Я б тут перепланувала геть усе! Я б тут… так вільно дихала.
— Пані, ви хто?! — У дверях ванної кімнати стоїть кремезний дядько в комбінезоні. Дивиться на мене насторожено.
— А де всі? Ви тут хіба один? — питаю, наче воно мені треба. Картаю себе подумки: та що я витворяю? Хіба так зав’язують довірливі розмови? А ще хотіла тренінги з ефективних комунікацій проводити, нездара!
— Хлопці кухню демонтують, а я ванну намагаюся з місця зрушити, — дядько не чув про тренінги з комунікацій, чеше правду-матку. Перепитує вперто: — А ви хто?
— Хазяїна шукаю. Ви його давно бачили?
— Узагалі не бачив!
— Це як?
— А нащо він нам? Ми — від фірми. Фірма уклала з хазяїном договір, привезла нас сюди, на об’єкт. Працюємо, — пояснює дядько. Не здається, знову повторює вперто: — Пані, ви хто?
Продуктивна розмова так і не народжується, перетворюється на словесний пінг-понг: я дядькові про Германа, дядько мені — а ви хто?
За п’ять хвилин нервової баталії (дядько виграв її всуху) тільки і з’ясувала, що ремонт розпочався місяць тому, що об’єднання двох квартир, перепланування і капітальний ремонт затягнуться на півроку в найкращому випадку, та в будівництві в найкращі випадки не вірять, тому передбачають затриматися тут місяців на вісім-дев’ять.
— Де ж весь цей час хазяїнові жити?.. — перестаю бити в лоба, йду в обхід.
— По бабах! Скажіть же! — хитрувато підморгує дядько.
— Ну знаєте… — обурено бурмочу, а мізки підказують: у дядькових словах є сенс. Герман до Діни переїхав не для того, аби втішати її після смерті брата. Це падло просто мало десь перекантуватися, поки в його хоромах ремонт.
— Не журіться, пані! — дядько по-своєму інтерпретує моє обурення, підбадьорює. — Він об’явиться! Сам вас знайде! Бо ви така… цукерочка!
Убила б! Вискочила у двір, ярилася: була б невихованою нікчемою — буцала би носаком по порожніх сміттєвих баках, трощила би лави чи вгатила би каменюкою по вікнах.
— Козел! — упала на лаву, гнів ніяк не йшов: усі чоловіки козли! І Герман, і хлопець із русявою борідкою, якого побачила чорним. І дядько-будівельник.
А тут і дядько! Випхався з під’їзду, на горбі мішок із побутовим непотребом: старі каструлі дзеленчать, чашки, сковорідки. У руці ще одна торба мотлоху — тягне до сміттєвих баків.
Зіщулилася, відвернулася, у голові метушня: «Козел! Цукерочку Германову він побачив! Як зиркну зараз із гонором! Щоб аж прошило наскрізь! Щоб комахою себе відчув! Тарганом! Мурахою… Щоб дійшло…»
Задихнулася. На дядька озирнулася. А дядько ж не знав, що в моїй голові план пекельної помсти саме народжується, що треба постояти поряд, підставити лице під нищівний мій погляд, — тільки спину його й побачила: чимчикував собі до сміттєвих баків, тягнув непотріб, та в торбі щось раптом блиснуло на сонці.
Як підхопилася!
— Агов, дядьку! Зачекайте! Що це ви з чужої хати виносите? А Герман знає?
Дядько на мене — із прикрістю так, із жалем.
— Пані, та не нервуйтеся ви так через пусте, прошу. То все не Германа вашого. Речі ще старих хазяїв. У яких ваш Герман квартиру купив. Прораб казав: Герман сам усе в мішок поскладав, аби викинути.
— Справді? — кліпаю безпорадно та вкотре констатую: добре, що не зорганізувала тренінги з комунікацій. Провалилась би.
А цікавість не йде. Ближче стала. Дивилася, як дядько закидає мішок у сміттєвий бак, нахилилася до торби, яка ще стояла на землі поряд: що ж так відчайдушно блиснуло? Присіла біля торби, витягнула з неї потріпану книжку «Основи навігації: практичний досвід капітана». Розгорнула. Замість закладинки в книжці лежав гарненький джутовий ланцюжок із металевим якорем на останньому кільці: звисав із книжки, розгойдувався. Якір блищав?