— І в сни вірю, і в невипадковість зустрічей. — Я теж перериваю роботу. Підсуваю до себе каву: задля цього і прийшла — аби хоч комусь, хоч Ульці, з якою познайомилася і час від часу перетинаюся в коворкінгу, розповісти про халепу, яка вчора зі мною сталася. Бо, на відміну від Ульки, яку Тимур виганяє сюди працювати, я можу редагувати нудні замовні тексти і у своєму кубельці на вулиці Ентузіастів. Але з ким там поговориш? Тільки з Богом і незнайомцями з мережі, що, як на мене, одне й те саме, бо віртуальні.
— Невипадкові зустрічі приносять результат. — Улька крутить у руках чашку з кавою, дивиться на мене, як на мале дитя.
— Результат є.
— Який? — кепкує Улька. — Лишилася без сексу, а то біда. Добре, хоч тебе не впіймали в чужій хаті.
— Так. То добре.
— Одразу втекла?
— Ні. Не одразу.
— І що ти там робила? Шукала мертве тіло чи роздивлялася, як живуть нотаріуси?
— Малювала…
Улька дивиться на мене, як на божевільну.
— Малювала?
— Так. Уявила, що в коридорі лежить мертва людина. І на підлозі окреслила місце, де та людина мала б лежати. Так, як у кіно показують, коли поліцейські крейдою обмальовують контури небіжчика на асфальті.
— У тебе знайшлася крейда?
— У мене знайшлися тіні. Білі тверді тіні для повік. Нотаріус повернеться до своєї хати і побачить на підлозі обведений білим контур людини на підлозі.
Улька дивиться на мене з неприхованим здивуванням.
— І навіщо ти це зробила?
— Бо за тими дверима, в тому коридорі, мала бути мертва людина! — повторюю вперто.
— Бідолашний нотаріус! — скептично усміхається Улька. — Тепер він точно втратить береги. Шкода, не побачиш його реакції на свій дурний жарт.
— Чому ж? — раптом розумію, чого прагну, хоч і намагаюся про те не думати. — Піду до нотаріальної контори, де він працює. То він про мене нічого не знає. Навіть імені. А я все знаю. І як його звати, і де він працює, і де живе.
5
Зграйка невдоволених людей біля нотаріальної контори схожа на змовників, що готують заколот. Перемовляються тихо, замовкають, коли підходжу.
— Тут черга? — питаю насторожено.
— Тут армагеддон! — емоційно вихлюпує стокілограмова тітка за п’ятдесят і тої ж миті забуває про мене. Услід за іншими енергійно повертається до золотої на чверть від власної ваги пані, яка виходить із нотаріальної контори, подається до неї схвильовано: ну що там? Що?
Золота пані щойно з епіцентру! Поінформована, всесильна і від того скорботна і сувора, як Матір Божа.
— Сьогодні не працюватимуть, — повідомляє братам і сестрам по черзі.
— І чому? Таки вбили?
— Вбили, — авторитетно заявляє золота пані, і мені стає страшенно цікаво.
Підступаю ближче. Витягую шию.
— Кого вбили? — питаю, та мій голос тоне в голосах змовників.
Один поперед одного до золотої пані: кого вбили? Кого?
— Оцього! — Золота пані тицяє пальцем в одне з прізвищ на аркуші паперу, скотчем приклеєному до дешевих металевих дверей нотаріальної контори. А я минулого разу не звернула уваги на те, що на дверях висить папірець із прізвищами нотаріусів і розкладом їхньої роботи.
— Слава Богу! — з полегшенням видихає важка тітка.