— Хіба?.. — веду Брукс подалі від людей під тополі. Усе намагаюся знайти слова, які дозволять без душевних гризот віддати зошит старенькому нотаріусу Реформаторському.
— Точно! Він же нотаріусом був! — аж зупиняюся від несподіваної думки. Теоретично Реформаторський може знати Германа. І не просто знати, а щось особливе, такий нюанс, дрібницю, які допоможуть мені докопатися до Германових таємниць, до його пожежно-швидкого зникнення, бо ми з Германом тепер пов’язані моїм сном і тим ідіотським білим контуром. І зустріч із дідусем — у контексті! Не випадкова.
— Брукс! Ходімо, дівчинко, — тягну Брукс від тополь, на ходу гортаю зошит: де тут записана адреса? У мене з’явився ще один привід побачити старого нотаріуса Реформаторського саме сьогодні. І добре, що не доведеться представляти Брукс агресивною сукою, бо це вже перебір, щоби я не чужу собаку обмовляла.
Дідусь побачив мене першим. Я ще тільки підходила до будинку, ще озиралася, шукаючи табличку з номером, як із лави під абрикосами підвівся якийсь старенький, і я б не звернула на нього уваги, та він пішов до мене. Усміхався розчулено:
— Уже? Ви вже все зробили?!
— Василь Іванович… — я розгубилася. Товклася на місці, притримувала Брукс.
— Собака, — дідусь зупинився за метр від нас, насторожено косував на Брукс.
— Вона в мене шляхетна, не скривдить людини.
— Добре. Добре… — підійшов ближче, дивився вже на мене. Тільки на мене. — Як же швидко ви надрукували мою працю.
Отут би мені: «Серйозно? Думаєте, сто сторінок карлючок можна опрацювати за такий короткий термін? Це неможливо! Взагалі неможливо. Я намагалася, але здався навіть мій ноут! Згорів! Чи то був вірус… Не знаю! Зараз технарі з’ясовують, тому — соррі. Ніяк не зможу допомогти! Не маю технічної змоги!»
— До завершення ще далеко, — ляпає мій клятий язик. Засмучуюся: як же я вмію сама собі відрізати шляхи до відступу. Зітхаю, додаю щиросердно: — Чесно!
— Чому?
— У вас почерк дуже нерозбірливий. Доводиться по слову розшифровувати.
— Вибачте, — відказує дідусь так винувато, що мені стає соромно.
— Нічого. Все нормально, — заводжуся, пиха жене вперед, напролом. — У вас не найгірший почерк із тих, які мені траплялися. Упораюся.
— Дякую. Ви така шляхетна дівчина.
Розцвітаю. Пиляю себе подумки: дурепа довбана, ти вбитися готова, повісити на себе купу непотребу у вигляді божевільних нотаток старого діда, аби тільки почути оце: «Ви така шляхетна…» А далі що?!
— Питань багато виникає. По суті, — кажу і з жахом усвідомлюю, що втягуюся в дурнувату, непотрібну мені дискусію. — Про людей, про людство, про кордони. Думаєте, людство виживе, якщо зникнуть кордони?
— Хіба ви ніколи не мріяли йти і не зупинятися? Дійти до Червоного моря. Чи до Середземного? Чи до океану? Чи надовго затриматися на Тибеті? Хіба вас ніколи не дратувало, що люди… Такі самі люди, як ви, чомусь установили кордони, і вони, не ви, вирішуватимуть, чи можна вам до моря, океану, гір? Це ж не наша, не людська система координат! Ми ж розуміємо: на Землі існує одне людство, розкидане по материках, островах. Тому і планета має бути відкритою для всього людства і кожної окремої людини. Уся, без будь-яких кордонів.
— Ви в це вірите?
— А чому, по-вашому, Троцький так бився за ідеї перманентної революції? Аби знести кордони, — впевнено відповідає дідусь.
Хто такий Троцький? Не знаю, але довіряю власній інтуїції: дарма я розпочала цю порожню, як бляшанка з-під пива, розмову. Як тепер зупинити її, обірвати, звести нанівець?
— Але якщо знести кордони, всі як ломонуться — туди, де жити краще.
— Кордони і заборони вже давно не здатні зупинити все, що є прикладом реалізації загальнолюдських цінностей. Досягнення науки, мистецтва, культури, технологій, медицини. Хіба для них хоч колись існували кордони? Вони надбання всього людства. Плід діяльності вільних особистостей, які ніколи не бачили кордонів. Вони творять історію людської цивілізації. Усе, що об’єднує людей, працює на розвиток людства. Та, попри очевидне, люди обкладаються дедалі новими кордонами, за які — зась: державними утвореннями, законами, релігійними правилами, суспільною мораллю, нескінченними пустопорожніми ініціаціями, які повинні прибити людину до однієї групи, касти, національності, вірування.
— Василю Івановичу… — дід уже дивує не на жарт, і я забуваю про поблажливість. — Ви космополіт? Чи анархіст?
— Я таким бачу майбутнє, — усміхається дід.
— А інші не бачать?
— Ми надто мало живемо, аби побачити щось більше, ніж власне життя. Якби людина жила років двісті або триста, то змушена була б розмірковувати про майбутнє. Про долю людства. Та людина думає тільки про власне виживання, тому людство приречене. Планетарні процеси і наші фізіологічні відбуваються асинхронно, на різних швидкостях. І ще я думаю: може, ми і живемо так мало, бо досі існуємо не за людськими правилами, а за законами тварин.
— Як «приречене»? Зачекайте! Ви ж у своїй праці пишете, що маєте ідеї, як нас усіх врятувати. Я до того місця в тексті ще не дійшла… Але ж ідеї таки маєте? Крім поради жити років триста, бо ніхто б не відмовився. Чесно.
— Маю ідеї.
— Розкажіть.
— Ви й самі дізнаєтеся, коли до цього дійдете.
— Зараз цікаво.
Дідусь хитає головою:
— Добре, що вам не байдужа доля людства.
— А конкретніше? Робити що? От, приміром, я тут і зараз що б мала робити?
— Багато чого.
— А головне? Якась ініціація передбачається? Типу пройшла її — склала іспит.
— Звичайно. Маєте зрозуміти тільки одне: хто ви є. Ви вже людина чи ще ні?
Серйозно?! Розмова втрачає найменший сенс. Хитаю головою активно: діду, ви геній, вірю кожному слову, я ваш адепт, фанат і палка прихильниця.
— Дякую. Так цікаво, — брешу.
— Ні! Це зовсім не цікаво! Це важко. Дуже важко, але важливо і життєво необхідно, — в слабкому голосі дідуся з’являються збурливі нотки.
Час тікати, та раптом згадую про Германа. Гальмую. Знову чіпляюся за вицвілі очі діда Реформаторського:
— Ще запитати хотіла. Ви ж нотаріусом працювали? Багатьох колег, певно, знаєте.
— Маю знати. Як колишній член ради Нотаріальної палати України.
— І Германа Швеця знаєте?
— Треба подивитися в паперах. Вони нагорі, в квартирі, — каже дід, але тим лиш підтверджує: не помічник він мені в пошуках Германа.
Дід веде далі: про самотню старість, високу квартирну платню і чай, яким він охоче мене пригостить, бо запрошує до себе в гості, де і викладе детальніше ідеї свого епохального плану, і це дуже допоможе мені, коли я розшифровуватиму нерозбірливий почерк.
Отепер точно час бігти геть. Бо людину, яка не плавала Інтернетом і соціальними мережами, не дивилася серіал «Корпорація», не знає про мультикультуралізм і антиглобалізм, золотий мільярд, субкультури та глобальне потепління, не читала Кафку і Набокова, не здогадується, що Ніцше вже оголосив на весь світ, що Бог помер, не куштувала піцу «Маргарита» і не курила траву під Баха, уп’явшись космічним поглядом у ту крихітну краплю повітря, що в Мікеланджело тільки вона і дихає між простягнутою долонею Адама і дланню Бога, таку людину ніхто і ніколи не виправить, і вона ніколи не стане частиною людства, хоч і вважає, що людство гине і вона знає про те все!
— Я б із радістю, та на мене друзі чекають, — брешу, не червоніючи. — Волонтери. Відправляємо харчі на схід.
Дід дивиться на мене з повагою.
— Не смію затримувати, — шепочуть вицвілі очі.
Алілуя! Чимчикую геть, не відчуваю себе останньою сволотою. У чому, власне, справа? Збрехала про волонтерів? У мене є клаптик з адресою волонтерського центру від дивакуватої Діни. І справді можу сходити. Навіть напевно піду, бо Діна скоріше видасть адресу Германа, ніж його підстаркуватий колега.