Герман усміхається нахабно, глузливо.
— Здається, ви більше переймаєтеся не своєю наглою смертю, а тим, що ваші багатства потраплять не в ті руки.
— А знаєте чому?
— Просвітіть!
— Бо — прикиньте! — всі свої матеріальні цінності я чесно заробила! Сама!
Нотаріуса не вражає моє признання, хоча я вважаю це наріжним каменем і головним аргументом для самоповаги.
— І багато встигли за тридцять один рік? — питає демонстративно-байдужо.
— Жартуєте? — дивуюся щиро. — Чи, по-вашому, я від народження мала би вкалувати? Я почала працювати десять років тому. Коли ще навчалася. Перерахувати, що маю?
— Прошу!
— Добре! — пробую зручніше вмоститися на незручному стільці. Мені є чим похвалитися. Професійний «Нікон», комп і майже новий «Макбук», багато класного взуття, бо люблю взуття: нащо йому помирати разом зі мною? Сімсот баксів на рахунку. Мала більше, та віддала на АТО. Ще є шуба з дуже коштовного нетутешнього ягняти, круте крісло-гойдалка якогось шведського дизайнера, дві чайні чашки ручної роботи і три старовинних порцелянових горнятка для кави. За копійки купила біля підземного переходу — в інтелігентної старенької пані в потертих рукавичках. А ще в мене є останній «Айфон», суперова кавомашина, спеціальний ніж для сиру з Голландії, дві шкіряні сумки з Італії та бомбезний гаманець англійської фірми «Вісконті». І книги. Метр і 76 сантиметрів різновеликих текстів на полиці. Готівку до заповіту не включаю, бо маю намір розтринькати її швидко, азартно та безглуздо. Чи з розумом. Ще подумаю. Одяг узагалі заповім спалити на попіл — не хочу, щоб запахи мого тіла змішувалися з будь-чиїми чужими.
— А житло? Власне житло у вас є? — уже не приховуючи зацікавленості, питає нотаріус.
— Ні, Германе! — відказую різко.
Насправді теоретично я маю власну територію. Коли батьки приватизували нашу дев’яностометрову квартиру в дореволюційному будинку біля знесеного Євбазу, то на себе оформили лише третину площі. Дві інші демократично та справедливо розділили між дітьми, і нам із братом дісталося по тридцять квадратних метрів. Ми гайнули з них, як тільки підросли. Брат за цей час поміняв із десяток адрес, а мене бажання жити самостійно і незалежно ще сім років тому загнало в найману однокімнатну квартиру на вулиці Ентузіастів, наче б це додало оптимістичного поштовху і усьому моєму життю.
— Ні, — повторюю вже не так упевнено. Як же я пропустила такий важливий нюанс! Мабуть, у заповіті треба відмовитися від своєї частки родинної оселі на користь батьків, щоб у брата не виникали сумнівні ідеї. І щоб ніяка чужа сволота від мого імені не впала мамі з татом на голову, якщо я…
Думки гальмують, уриваються. Так не хочеться казати «якщо я нагло помру».
Нотаріус теж мовчить. І вже не дивиться на коштовний годинник. Тільки на мене. О так! Я знаю цей погляд! Не знаю тільки, якими словами Герман передасть його красномовність.
— А в мене є житло, — каже Герман, і в його голосі з’являються азартні хижі нотки.
— Класно!
— Можемо там продовжити роботу над вашим заповітом, — додає упевнено. І має аргументи: двадцять хвилин розтанули, нотаріальну контору слід зачиняти, вмикати охоронну сигналізацію, тож попрацювати тут не вийде. — Що скажете?
— Усе в тебе вийде, Германе, — відповідаю нахабно, бо ж знаю, що буде далі: він заманить мене до себе, хвилин десять ми вдаватимемо, що нам дійсно треба працювати над заповітом, потім він запропонує вина-горілки-віскі-коньяку-мартіні (бажане підкреслити), а я спитаю про презерватив. Принаймні так буває в телевізорі.
Дивлюся нотаріусу в очі: я ж усе правильно зрозуміла?
— Повір. Пропоную тільки тому, що ти така… — пояснюють його очі.
— Яка? — питаю без слів.
— Така, ніби тобі нема чого втрачати. То чому б не зі мною?
— Усе в тебе вийде, Германе, — повторюю більш милосердно. Нотаріус має рацію. Чому б не з ним?
На вулиці біля нотаріальної контори Германа затягує в орбіту суцільного нарцисизму.
— Щодо заповіту… І твоїх матеріальних цінностей, — питає хвалькувато. — Про житло зрозумів. Житла немає. А транспортні засоби є? Машина?
Не розумію! Нащо він продовжує гратися в роботу і ділові стосунки? Я ж йому натякнула: все в тебе вийде, Германе! Але повторювати втретє: «Усе в тебе вийде, Германе», — геть не хочеться, і я відповідаю по суті.
— Машини не маю.
— А я маю! — на голові Германа з’являється-сяє корона. Клацає пультом сигналізації в відтюнінговану мордяку немолодої, але все ще спортивної «Тойоти». — Швидкості не боїшся?
Швидкості боюся. Та більше — людей. Ти ж не людина, Германе? Сподіваюся, хтось більш милосердний.
Нотаріус не чує моїх думок. Трахає бідну «Тойоту», а тій важко: хрипить, несе.
Печерськ. Хто б сумнівався! Огороджений парканом комплекс із декількох висоток. Шлагбаум — ініціація: зможеш його подолати — і ти в іншому вимірі. У багатій, віддраєній до блиску резервації посеред занедбаного міста: тут квітники-газони, чисті доріжки і охайні дитячі майданчики. І сам ти тут — інший: успішний, статусний. Очі фіксують добробут і спокій. Тут не з’явиться злодій чи випадковий перехожий напідпитку, тут підлітки не насміляться обісцяти під’їзд чи обписати матюками стіни. Тут підбори жіночих черевичків ніколи не застрягнуть у щілині потрісканого асфальту, а пафосні іномарки ніколи не вскочать у ями, бо тут немає ям: асфальт — моноліт. І тільки сморід від сміттєвих баків сусідніх будинків підло розбиває ілюзію вщент.
— Живеш тут? — питаю для годиться.
— На двадцять п’ятому. Тобі сподобається! — Герман про інше. Його вже заполонило передчуття близького сексу. Рухи — легкі, грайливі. Голос трішки похрипує, а очі не приховують жадання.
— Ліфт для інтиму? — пробую іронізувати, коли заходимо до невеликого — на двох! — ліфта.
Герман на мить губиться. І не цілує мене в ліфті, хоча за всіма стереотипами мав би розпочати прелюдію вже зараз. Спираюся на стіну кабінки і, хоч нотаріус надто близько, безсоромно роздивляюся його. Маю ж запам’ятати, з ким нині встановлюю випадковий і алогічний близький фізичний зв’язок, бо раніше нічого подібного зі мною не траплялося, але в телевізорі таке стається систематично. То чому б не приміряти на себе чужу історію?
Нотаріусу не більше сорока. Чи, може, виглядає старшим, а насправді — років тридцять п’ять. На круглому обличчі метушливі негарячі очі-вуглики, ніс картоплиною, вуста надто рухливі — перебір, усе в мінус. Зайвих кілограмів двадцять — грубим екватором навколо талії і вже локально — на пухких щоках, підборідді, шиї і далі вниз окремими материками й острівцями. Величезний, величезний, як материк, мінус. Але є і плюси. Високий, міг би в баскетбол грати, якби не зайві кг. Волосся не втратив — теж плюс.
Голомозі черепушки викликають у мене озноб. Бороди теж немає — ще один плюс, бо бриті наголо бородані всі до одного для мене — новонавернені мусульмани, і це не те, що викликає підозру, але бентежить і насторожує, бо ніколи раніше в західній цивілізації чоловіки не переносили волосся з голови на підборіддя так радикально. А нині якого біса? У чому глибинна суть тренду?
Ліфт зупиняється. Нотаріус по-хазяйському виходить першим, а я їм очима його спину: цікаво, коли Герман запитає, як мене звати, чи наш потенційний фізичний зв’язок не передбачає такого ступеня довірчості?
Герман ніби чує. Обертається.
— Так і не спитав, як тебе звати…
— Може, сам вигадаєш мені ім’я? Пізніше! Після того як ми… попрацюємо над заповітом, — виходжу з ліфта. Роззираюся: які з цих трьох дверей зараз відчиняться для мене?
Герман завмирає посеред площадки, дивиться на мене вкрай здивовано. Невже прийняв за чисту монету мої слова про роботу над заповітом? Тоді ще один мінус йолопу! За відсутність почуття гумору.
— Якщо ми працюватимемо над заповітом, я і так знатиму твоє справжнє ім’я, — мовить йолоп чи то роздратовано, чи то розгублено. — Бо перше, що треба зробити, — встановити особу, яка складає заповіт. Ти ж із паспортом?
Я з паспортом, але чому він такий тупий? Нащо руйнує мізерну ілюзію романтичності, наче моє справжнє ім’я (варто лише Германові його взнати) переверне сите життя нотаріуса кардинально і назавжди? От чому він такий тупий?! У нас і так не було фатального знайомства, першого побачення, страждань через розлуки і ревнощі, поцілунків під дощем і обіцянок вічної любові, як те щодня показує телевізор. Може, він не дивиться телевізора?..