— Треба порадити нотаріусам продивитися записи з камер стеження, — вирішує діяти молодик, навіть робить крок до дверей нотаріальної контори.
— Вони, по-вашому, діти? — зупиняє його золота жінка. — Нотаріуси свої пошуки з цього і розпочали!
— І що показали записи? — питає молодик.
— Учора камери на будинку, де нотаріуса вбили, не працювали, — відповідає золота пані. — Кажу ж: така підозріла історія.
— І що в нас за країна? — психує важка жінка. — Камери не працюють, тіла зникають. Це все — поліція! Кажу вам: нова поліція вся продажна!
— І всі нотаріуси продажні, — резюмує молодик. — Вони так безсоромно косять бабло, що потім косять їх.
— А наречену однаково шкода! — кажу я раптом голосно. — Якщо вона і справді вбила нотаріуса, значить, було за що!
Змовники обертаються до мене в бездоганному синхроні: щось знаєш? Кажи!
— Ні. Нічого такого! Просто думки вголос!
— Мені час! І так згаяла півгодини задарма! — Золота пані враз втрачає до мене інтерес, суне геть. Слідом за нею зграйка змовників розповзається і тане на очах. А як же заколот? Скасовується?..
Підходжу ближче до дешевих металевих дверей нотаріальної контори, читаю на папірці прізвище, на яке вказувала пані в золоті: Швець Герман Григорович.
— Герман, — шепочу. Тільки тепер розумію: і без того сумнівна пригода закінчилася ще більш загадково і несподівано, ніж я сподівалася.
6.
Навіщо я намалювала на підлозі Германової оселі нерівний контур білим? Задля чого утнула той емоційний ідіотизм? Яку вселенську несправедливість намагалася виправити і що змінила тим незворотно?
— Бо там мала бути мертва людина! — шепочу з затятою фанатичністю і сама дивуюся: чому так безглуздо-твердо вірю в те?
— Ти просто надто примітивно розшифрувала свій сон, — в коворкінгу на Лівому березі Улька висуває мені свої версії. — Мертва людина — образ чогось загубленого навіки.
— Тобто?
— Тобто йшла ти по життю — і ось перед тобою декілька дверей. Ти обираєш одні, хоч і вагаєшся перед тим: смикаєшся то до одних, то до других, то до третіх. Але розірватися неможливо, і ти довіряєш серцю, а воно шепоче: тобі сюди, ось до цих важких дубових дверей, за ними тобі буде комфортно, цікаво, перспективно. Ти підходиш і розумієш ще до того, як відкриваєш їх, що за тими дверима…
— Мертва людина?
— Ні! За ними шанси, які ти колись змарнувала чи просто неправильно трактувала. То неважливо. Головне, ті шанси — мертві. До них немає сенсу повертатися.
— Навіщо ж я вибрала саме ці двері, якщо підозрювала, що за ними мертві перспективи?
— От як тобі пояснити? Ти в школі вірші писала? — запитує Улька.
— І вірші, і статті, і оповідання, — хвалюся. — І закінчила філфак з відзнакою. У мене природний літературний дар. Я могла б стати письменником. Чи ще стану, бо, коли редагую ідіотські тексти, які надсилають замовники, у мене дах рве від тих перлів. Я таки дуже талановита! — Мене несе. Бо в чому-чому, а у власній неординарності та глибоких покладах різноманітних талантів упевнена беззаперечно.
Улька стріпує косами: досить, досить.
— Невдалий приклад, — міняє тактику. — Давай не про тебе. Про мене. Ось, наприклад, писала я в школі вірші. А я дійсно писала. І ось тепер вирішила: стану я Ліною Костенко, ніяк не менше! І відчиняю ті двері. А за ними — мої безпомічні, куці, примітивні, мертві творіння. І я розумію: ні вже! Ніколи я не стану поетесою. Не варто навіть пробувати. Шкода, що я сюди повернулася.
Улька замовкає, дивиться на мене з цікавістю: дійшло?
Дійшло. Та не допомогло.
— Чому? — дивується Улька. — Проаналізуй своє нинішнє життя. Плани, наміри, мрії. Можливо, саме та перспектива, яку ти собі намалювала на найближче майбутнє, не така вже й життєздатна. У тебе ж є плани?
Плани?.. У мене немає планів! Щоразу, коли намагаюся уявити своє завтрашнє життя, розгойданий людьми білий світ лише знизує плечима з прикрістю, береться пояснювати мені, як би в телевізорі ведуча розтлумачувала глядачам імовірні метеорологічні перспективи: сиди і не рипайся. Який сенс лаштуватися на похід, коли навкруги буревії? Однаково заллють усі маршрути, зруйнують усі стежини-шляхи, викинуть на такий чорний берег, про який ти і гадки не мала! Я не здаюся. Міняю масштаб: нащо мені увесь світ? Мені б рідна хата. А в хаті — війна. Не дає дихати, думати, мріяти, будувати нові стежини-шляхи, щодня вигризає з мене життя по крихті жахами телевізійних новин: один убитий, троє, восьмеро. Потім знову — один. Лише один. Маю радіти? І це протиприродне гібридне мирне життя посеред війни! І всі учасники небойових дій того мирного життя посеред війни: одні збирають допомогу хлопцям в АТО, другі крадуть, як підірвані, треті поснули, четверті отруюють брехливими лозунгами, і бачити все те вже неможливо. І слухати неможливо. І зрозуміти неможливо. Чому для них усе те можливо?.. І де я посеред того всього? Чи є? Тому планів нема.
Маю у всьому тому признатися Ульці?..
Дивлюся на Ульку насторожено, відчуваю: глибоко всередині, між легенями біля хребта, швидко народжується, розростається і важко зависає на спині темний горб невизначеності. І я — вже інша я. Думки — хаотичною стріляниною: що вона собі думає, ця Улька?! Що маю бути з нею відвертою, як на сповіді? І чому? Хто вона мені? Ніхто! Чужа людина, з якою одного разу ми вмостилися поряд у коворкінгу на Лівому березі і я розговорилася з нею просто так, ні про що, бо давно не спілкувалася з людьми спонтанно і не у справах. І тепер, коли перетинаємося тут, підтримую рівень ілюзорної довірчості тільки тому, що коворкінг — та ж плацкарта, де можна базікати з ким завгодно про що завгодно, бо потяг зупиниться на кінцевій, твої супутники щезнуть, забираючи з собою без наслідків для тебе всі твої таємниці і дурнуваті відвертості, а ти посунеш в інший бік, самотня, захищена, з легким серцем без багажу внутрішніх гризот. Улька думає інакше? Може, і подругою мене вважає? Певно! Як схвильовано і щиро розповідала про свого невизнаного генія Тимура. Як сяяли її очі, та я бачила інше — Ульчині очі сліпі, бо інакше б давно усвідомила: її Тимур — звичайне ледаще падло! Але ж я не кинулася відкривати Ульці очі! Нащо? Ми не подруги. Так, перетинаємося інколи в коворкінгу. Чому ж вона лізе в душу? Я не давала приводів. І про сон, про дурну пригоду з нотаріусом Германом розповіла, як у плацкарті.
— Агов, ти де? — Ульчин голос повертає в реальність. — Проводиш ревізію власних планів і перспектив?
Душа моя зачиняється, як важкі дубові двері: у мене немає планів.
— Ти помиляєшся, — дивлюся в Ульчині очі. Вони таки сліпі. Чисті, наївні і сліпі.
— У чому?
— Ті двері в моєму сні… Чому ти вирішила, що вони для мене?
— Хіба ні?
— Звісно ні! То двері нотаріуса Германа, і він мав їх відчинити. А я просто знала… Заздалегідь знала, що за тими дверима його мертві перспективи. Просто мала в тому пересвідчитися.
Улька з повагою дивиться на мене. Киває:
— Логічно.
— Цілком, — підтверджую. Повертаюся до роботи. Розосереджено дивлюся в екран ноутбука, бо думки вперто сигналять: які в біса мертві перспективи? Що за метафорична дурня?! У коридорі мала лежати мертва людина. Конкретна людина: з руками-ногами, головою і тулубом! Не як перспектива — як результат! Так було в моєму сні.
Робота не йде. Літери замовного тексту гасають перед очима. Косую на Ульку, з подивом констатую: теж не працює. Дивиться повз екран свого ноутбука.
— Улю…
— Та думаю, — каже Улька. — Куди ж подівся нотаріус?
— І що думаєш? — насторожуюся, без спротиву лечу в темну яму власних сумнівів.
— Що контур людини, який ти намалювала на підлозі, — то не випадково. А що, як нотаріуса планували вбити, а твій сон передбачив те? І ти випередила події. Окреслила їх імовірність тим контуром. Ніби попередила нотаріуса і врятувала.
— Тепер не дізнатися, — відповідаю тьмяно. — Він зник.
— Бідаха! Цікаво, куди подівся?..
Мені хочеться дзвінко вигукнути Ульці: гей, ти чого?! Чому жалієш покидька, бо Герман — покидьок! Нащо хвилюєшся за нього? Він привів мене до себе за кілька годин до приїзду нареченої, а коли я попередила його про ймовірні проблеми, підло покинув мене на місці цих самих проблем і втік. Підло зрадив нас обох: і мене, і свою наречену.