Русів там не було, Абдулкадір же схибнувся через поразку. Або через те, що з нього в Стамбулі сміятимуться, коли почують, що пожертвував найкращими людьми, в тому числі й тими, хто до вчорашнього дня був вищий рангом за нього, а нікому з піхотинців і волосина з голови не впала — хіба що трохи потомилися.
Йилдуз слухав нелюдські крики, що долинали з верболозу, втягував голову в плечі й роззирався довкола себе. Він геть нічого не розумів, раніше інакше уявляв собі війну. Спочатку чотири місяці не бачив ворога, а тепер, мабуть, прибув під його позиції, але замість атакувати, вони сидять собі на зеленому моріжку й дивляться, як один за одним зникають у верболозі ті, що їх сюди привели. Абдулкадір призначає і звільняє старших, а кого звільнить — той живим уже не повертається.
«Він божевільний, божевільний, божевільний», — шепотів Ресул, травничанин, біля якого Йилдуз постійно тримався, ніби біля когось свого. Юнак боявся значно більше, ніж він, і, поки вони були в дорозі, постійно повторював: «Якби ж тут зараз був мій Бедрія, щоб дахіру[14] скликати, джинів зібрати, не довелося б нам гинути молодими, джини б москаля раз і назавжди розбили».
Даремно Йилдуз казав йому, що недобре так думати і чекати спасіння збоку, слід просто пильнувати, щоб врятувати своє життя, але не втратити обличчя. Щоб із тебе не почали насміхатися. Бо якщо до такого дійде, ти вже людина пропаща і життя швидше згубиш. Але Ресул правив своєї: от був би тут його Бедрія, щоб дахіру скликати й джинів зібрати. А оскільки лиш довжина видиху у вимові відрізняє Бедрію-чоловіка від Бедрії-жінки[15], з нього почали кепкувати, мовляв, бракує хлопцеві материної спідниці, щоб під неї сховатися, і що мати аж донедавна присипляла його казочками про джинів, от йому в голові щось і заклинило. Коли люди почали насміхатися, Ресулу було вже пізно пояснювати, що Бедрія — це його рідний брат, знаменитий травницький джинходжа[16], до якого зверталися, коли було пороблено, і який однаково легко вмів склúкати дахіру і розігнати її потім.
Йому дали спокій лише тоді, коли дорога остаточно зморила всіх, і після того, як із часом страхи у всіх зробились однаковими. Що ближчала земля руська, то менше було жартів із джинами. Ресул остаточно прихилився до Йилдуза, мабуть, ще й тому, що відчував: і в ньому є щось таке, що робить його вразливим. Можливо, не страх, бо Йилдуз не боявся, кажучи, що смерть — це дурниця, і видираючи при цьому ніготь на великому пальці ноги, що вріс у м’ясо. Тягнув його, а коли ніготь не схотів вилазити, взяв камінь і двічі вдарив по ньому. Назавтра дозріє, сказав. Це легше, ніж розбити горіх. Дурниця.
Ресулу тоді запаморочилося в голові, наче Бедрія вже скликав джинів.
Але тепер здавалося, що то були добрі давні дні й приємні спогади. Абдулкадір верещав у верболозі, а всі тільки чекали, чия голова наступною злетить із пліч. Він божевільний, божевільний, божевільний, повторював Ресул. Йилдуз мочав і дивився в траву. Внизу тривало життя, мураха квапилася кудись уздовж листочка кульбаби, двоє дрібних жовтих кузьок ганялись одна за одною поміж травинок і топталися по ще дрібніших кузьках, пролетіла бджілка, менша за дитячий нігтик. Якби він якось міг, то би знову перетворився на те, чим не є, на ту мураху чи жовту комашку.
Настала ніч, і з вуст у вуста переходила чутка, що вранці вони йдуть в атаку. Мало хто після цього зміг заснути. Було безмісячно, Ресул тремтів зі страху, час від часу долинав Абдулкадірів шалений крик, і єдиним джерелом світла була ріка. Наче десь біля витоку назбирала місячного сяйва і тепер несла його в собі. Так несла, що видно було тільки її і нічого більше.
Йилдузу захотілося обійняти друга. Якщо він це зробить, Ресул більше не тремтітиме.
Близько п’ятої військо почало переходити річку. Та руська Дрина сягала їм ледве до пояса. Вони легко її перетнули, а було б краще, щоб вона була настільки глибокою, аби унеможливити переправу, хай навіть їм усім довелося би потонути. Бо те, що по тім наступило, було гірше від смерті. На тій нашій війні, моїй та Шишковій, такого не було. Нас розгромили й розбили майже милосердно, а тоді місяцями по одному вистежували й ловили. Ми страждали кожен за себе, а не як зараз — усі разом. У цьому, мабуть, відмінність між програними й виграними битвами.
Анатолійський бімбаша Абдулкадір з ордою піхотинців до ноги розбив русів. У Стамбулі ніхто не міг зрозуміти, як йому це вдалося, і щоб при цьому вижив тільки один кіннотник, окрім нього. Історію поразки, коли свої голови склали й славетні воєначальники, яким султан сказав, що голів вони й так не мають, ніхто не міг, та й не вмів розповісти. Принаймні в Стамбулі. У Сараєві, Травнику й Лівні все одно плескатимуть казна-що, як завжди плещуть, тому байдуже, правда це чи ні. Абдулкадір повернувся героєм, але поводився як божевільний, повторював слова без будь-якого сенсу й порядку, тому його не допустили до султана. Втрачений розум уже більше не повернувся до нього. Він уже остаточно збожеволів, коли повів військо у вирішальний бій, але про це ніхто ніколи не дізнається. Хоч, може, і варто було б.
14
Дахіра (також даїра) — одна з найцікавіших практик ісламського містицизму, обряд скликання джинів задля прояснення майбутнього, боротьби з хворобами та злочинцями тощо. Скликання дахіри вважається дуже небезпечним і вимагає від її ініціатора великої внутрішньої сили.
16
Джинходжа — духовний наставник громади — ходжа, — досвідчений у скликанні джинів на дахіру.