Після того, як цілий місяць терпіли його божевілля, наказано було прибрати Абдулкадіра. Його зв’язали, запхали в клітку і так доправили до місця народження, щоб там про нього піклувалися. Якийсь час його доля ще пересипалася стамбульськими вулицями, ніби рис, говорилося, що він би ніколи не збожеволів, якби лишився простим бімбашею, що не можна мати мрії, більші від твого розуму, що для простолюдця немає суворішого покарання, ніж коли султан його пашею назве, а тоді вже й про нещасного Абдулкадіра забули. Нешляхетний сіромаха, він навіть не спромігся перетворитися на повчальне прислів’я чи народну приказку.
Ресул вижив, бо весь час ховався в Йилдуза за спиною. А Йилдуз стріляв, поки були набої, знімав із мертвих шаблі й кинджали, рубав і різав на всі боки, і просувався вперед швидше за інших. Щоразу, як озирався чи робив крок назад, він наштовхувався на Ресула, і в нього не залишалося іншого виходу, ніж продиратися вперед. Коли не боїшся болю, легше пильнувати, щоб тебе не вбили. І Йилдузова воєнна майстерність так вразила всіх, хто пліч-о-пліч із ним, а найчастіше — за спиною в нього бився, що він здобув несподівану славу у війську.
У наступні дні вже не було лихослів’я і насмішок. І дружили вже не тільки боснійці з боснійцями, арнаути з арнаутами, турки з турками — всі між собою змішалися й розмовляли, і видно було, яка дивна та наша імперія, із сотні мов та звичаїв складена, аж люди між собою часто й самими поглядами порозумітися не можуть. А щойно це помітиш — тобі воно вже не муляє, і раптом милим зробився тобі той чорний місирець, і той кульгавий солунець із урікливими очима став тобі таким навдивовижу близьким, що ти б залюбки розповів йому, який сніданок із жінчиних рук любиш найбільше. Такі моменти рідко трапляються і тривають коротко. Після битви, землетрусу чи повені чоловіки поводяться як рідні брати, чи, точніше, як тітки-сусідки, що сходяться до одного столу тісто на пироги місити.
А Йилдуз із Ресулом не могли і в очі один одному подивитись. Увечері вкладалися на двох протилежних кінцях табору, а як один вмивався в потоці — другий не підходив, поки перший не закінчить, а як біля вогнища зав’язувалася розмова, кожен з них сидів зі свого боку й не промовляв ні слова, поки всі інші не розходилися. Йилдуз ножем зчищав кору зі шматка дерева, підібраного мимоходом, а Расул ховався десь і справляв усі п’ять щоденних намазів. Хоча вони були в дорозі, а подорожній звільняється від цього обов’язку, — він єдиний з усього війська молився кожен призначений раз.
Вони старалися бути чужими один для одного, а такі зусилля завжди марні. У Йилдуза почали ширшати стегна, застібки на грудях ледве не лускали, а волосся росло — шапку могло б підняти. Для інших він не змінився, лишився героєм битви, достойним пошани, але для нього змінилося все. Коли бачив своє обличчя на поверхні води чи в чиїхось зіницях — бачив жінку. А коли краєм ока зауважував Ресулову фігуру, солодкість розливалася його тілом, і стегна знову ширшали, застібки тріщали, а одна золота нитка десь і лускала.
Творячи світ, Бог створив три види розумних істот. Інсана, або ж людину, створив із землі недосконалою і слабкою, але тільки людина — міст поміж добром і злом. Джинів створив із полум’я, і тому джини невидимі. Але як вогонь може і гріти, і пекти, так і серед джинів є добрі, а є й лихі. Ангелів створив зі світла, і вони завжди добрі й Богу вірні. Ібліс також був джином, але таким лихим і зухвалим, що Бог прокляв його й назвав шайтаном. Ібліс — це спокусник, Ібліс — це коханець людських душ. Скликання дахіри — небезпечна річ, бо нелегко відділити добрих джинів від лихих, а з невмілими закликачами, бува, стається так, що на дахіру до них приходить сам шайтан.
Ресул був переконаний, що, забагато говорячи про брата Бедрію, дахіру і джинів, він викликав Ібліса. Закохався в Йилдуза, в його красу і силу, у його втішання, у те, як він ходив і як говорив. Не міг витримати, щоб не дивитися на нього, його охоплював гнів щоразу, коли Йилдуз із кимось розмовляв, а ночами він мріяв про те, як міг би підкрастися й умоститися на його постелі, обійняти його зі спини, усім тілом огорнути його цілого і так заснути. Найгірше було, що за одну таку ніч він ладен був вічно терпіти пекельні муки.