— А знаєш, я би хотів разочок проїхатися, тоді й умирати не шкода буде. Уяви, я не кондуктор, не машиніст, а в панському фіакрі їду, — каже Фарук і дивиться, як вилискує кінська шкура і як ніздрі тремтять від крутого норову. Щойно хтось підходить, тварина думає: це пасажир у її фіакр.
— Здався тобі той фіакр, — кажу, — нема в ньому нічого такого, краще вже другий клас у поїзді, — кажу я й перевішую акордеон на друге плече.
— Тяжко тобі? Хочеш, я трохи понесу?
— Не хочу, дурню, якщо можу грати, то можу й акордеон принести на забаву.
— Та чого ти, давай, Хамзо, мені не тяжко…
Уперся Фарук, що понесе мені акордеон, а я ніяк не можу второпати, що з ним таке. Ніколи таким не був. Щоб він — та й поніс комусь акордеон! Але все чекаю, коли ж він скаже, мовляв, мені тяжко, бо я наче меду об’ївся…
— А от якби ми поїхали фіакром, тобі не довелося б нічого нести, — сказав він, коли ми пройшли метрів двісті.
А мене така туга раптом охопила, дивлюся на нього, такого дрібненького, у штанах ще турецьких часів, кульгає й сопе, а лице в нього сіре, як у того, хто довго не протягне. Він і не протягне, думаю собі, багато вже років Фарукові Беширлії. І ніколи він так і не проїдеться фіакром…
Коли спало мені це на думку, я згріб його за плечі й розвернув, наче він дерев’яна лялька, а не чоловік, і штурхнув, щоб ішов попереду мене.
— Що таке, Хамзо, що я тобі зробив, чого це ми назад ідемо, — злякався Фарук Беширлія, а я йому не можу відповісти, бо не знаю, який голос мені з горла вирветься, що ми зараз по-панському поїдемо фіакром. Біс із грішми, я заплачу, і біс із насолодою від довгої пішої прогулянки, якщо кочегарові закортіло проїхатися фіакром.
А як уже в нього лице просяяло, коли він заліз у фіакр! Вмостився поруч із кучером, а в того на голові півциліндр — ми могли сісти й до іншого, у фесці, але я знав, що для Фарука так величніше, обличчя в нього зразу заграло, зарум’янилось, сині очі заіскріли, вмить на тридцять років помолодшав.
— Спасибі тобі, Хамзо мій добрий, цього я тобі не забуду!
А я думаю: що ж ти, бідако, зібрався не забувати і яка з того користь, коли й це мине. А повз нас пролітають платани, німці їх висадили як під лінійку, аж їм не видно й краю, і місце, куди ми прямуємо, таке малесеньке, що й голки в нього не встромиш. Тобі здається, що там і проходу нема, а все-таки знаєш, що пройдеш і що алея розімкнеться наприкінці. Або тільки я знаю — я ж уже їздив у фіакрі, а Фарук не знає. Задивився в кінець алеї, все напружує очі й мружиться, намагається догледіти прохід, а проходу все нема й нема. І знову здається старим, тривога наче серпанком лице йому огорнула.
— Не бійся, друже, це тільки так здається, — кажу йому.
— Та не боюся я того. Нічого не боюся. Просто думаю, що було б, якби отак, поки ми їдемо, все зникло.
— Як же це, Бог з тобою, все зникне, та ще й в суботу пообіді, коли завтра вихідний день?
— Ех, а я ось думаю, що немає кращого дня за якийсь отакий, щоб милий Бог дмухнув на лампу і сказав: усе скінчено. Коли судний день, чи коли я розпалюю машину попід гору й не знаю, чи стане тяги до верхівки, чи коли небо й земля поєднаються — я знаю, що Він про все дбає і що така Його воля, але отак, коли все заспокоїться й завмре, — мені завжди здається, що Йому все тут остогидло і Він у будь-яку мить може дмухнути на лампу.
— Ех, ефенді, що ж за тумак тебе віри навчав. Аллаг — не бабця Белькіса, щоб дмухати на лампу.
— Ти так думаєш, бо ще молодий. Одного разу просто прокинешся і одразу знатимеш, що все вже скінчено і що десь високо на Іґмані двоє вже пиляють ялину на твою труну. Отак усе буде, мій Хамзо…
Щойно він це мені сказав, одразу ж пропало світло межи верхівок платанів. Не тому, що сонце зайшло за хмари, бо його й так на небі нема, а тому, що око його наче не приймає більше. Ото вже покатався, старий дурню, і чого я взагалі з тобою пішов? Міг же дозволити тобі піти самому, не гукати тебе, як побачив був на зупинці на Ченґич-віллі… Так говорю собі, але повірити не годен. Дивлюся на панські будинки, що виростають на Стойчевичі, онде ще два, яких не було минулого разу, але замість радіти їм чи обурюватися хрестом, який там стирчить, як зі мною зазвичай буває, коли прямую на Врело, я раптом подумав, що ті будинки зводять для людей, які звикатимуть у них до могили. Вони багаті, їм можна. Сидять у своїх кріслах-гойдалках — о Аллагу Милий, що за божевільний народ, хіба стілець не для того придуманий, щоб людина відчувала тверду землю під собою? А на стіні в кожному такому будинку — дерев’яний годинник, і зозуля з нього відспівує їх по-швабському.