— Так і сказав?
— Та ні, друже Хамзо, хіба не бачиш, що він із тебе глузує? На Бога, ти завжди такий сердитий, коли прокинешся?
Я хотів сказати Баруху, що не спав, а тоді подумав, що мені краще помовчати. Може, і справді спав, а ці двоє до мене підходили, поки я хропів. Також я вирішив не питати, хто грав на акордеоні, поки мене не було. Нехай самі скажуть.
— Хамзо, ти краще заграй для нас двох «Що за тугу сутінки приносять» — якраз час, онде сонце зайшло.
Я поглянув — аж он воно, закочується за гори і ще тільки маленький клаптичок неба осяває і чиюсь хатину під лісом. І хотілось йому сказати: «Не треба, Баруху, цієї пісні, ти ж пам’ятаєш, як минулого разу вона скінчилася», — але потім здалось мені, що легше буде таки заспівати, ніж йому нагадувати.
Так я й проспівав усе по порядку, як належить, і дивився, як він усміхається і заплющує очі, коли доходить до слів, на яких добрі люди задивляються в себе, а погані тягнуться розбити склянку, і так було дивно, що він не думає про Симху. Чи просто по ньому не видно, що тільки про неї й думає. Коли я скінчив, сонце вже й зовсім зайшло, годі було роздивитись, яку хатину воно осявало, і зовсім затих отой вітерець з Іґмана.
— Ось як, можна було б сказати, що хтось засунув штори в лікарняній палаті, — сказав Барух Фінці, і час нам було розходитися по домівках.
— А хто це доїдатиме? — спитав Фарук Беширлія, поки я підхоплював акордеон, а Барух складав покривало.
— Забирай і не питай, — відповів я.
— Пригостимо когось по дорозі, — у Фарукові прокинулось бажання довести, що він удома не голодує.
— Аякже, пригостимо. Складай до себе в торбу.
Так ми пішли й повернулися кожен до себе додому.
Ось бачиш, незчувся, як розповів цілу історію.
То був останній теферич залізничників коло Врело Босни. За кілька днів до наступного на Латинському мості вбили Франца Фердинанда, а невдовзі по тому почалася війна, довго не було ніяких теферичів, сутінки спускалися, але живі люди їх не зауважували, пора співів минула. Мій акордеон лишився у мене під рукою, та ніколи я вже не вправлявся з ним так добре, як на тих залізничницьких теферичах і акшамлуках[113]. Щойно підіймав його з колін, готуючись розтягнути, щоразу запитував себе: «Хто ж це, в біса, грав тоді?». І вже мені було не до пісень. Аж поки Даут Тефтедарія 1927 року не привіз мені новий акордеон із Парижа. Старий я без жалю продав такому собі Джемілу Шерхатичу, і акордеон поїхав з ним до Подґориці, щоб я ніколи його більше не чув. З Фаруком Беширлією я приятелював усю війну і був поруч із ним, коли восени 1918 року він прощався з душею. Не запитав, чи пригадує він, як я прокатав його у фіакрі, але чекав, що той сам про це скаже. Та він не сказав. За все мені дякував, правдиво і з перебільшенням рекомендував мене Тому, до якого йшов, але про фіакр не згадав. Не згадав, хоч мав би згадати. Баруха Фінці були відправили на фронт, він потрапив в полон і ледь живий повернувся із Ніша, потім я часто зустрічав його на набережній, якою він прогулювався вечорами під руку з дружиною. Так, із Симхою. З тією, котра померла. І завжди мене морозом обсипало, коли їх бачив, не через них, а через те, що сам відчував, коли в червневе надвечір’я 1914 року співав йому «Що за тугу сутінки приносять», шукаючи на обличчі його знаку по смерті дружини. А вона не померла, так само як і полин мені насправді не пах.
Я старий чоловік і не знав більшого дерту[114] за той, що погнав мене до води й змусив лягти на камінь, увігнутий якраз під мою голову. Мало вже маю часу, тож той дерт залишиться записаний за мною, навіть коли мене самого більше не буде. А найгірше — що я нікому не міг про це розповісти, бо кожен казав: «Хамзо, друже, то лише сонце тоді напекло тобі голову». Я знаю, що це ніяке не сонце було, та мені вже неважливо, як воно насправді. Я зіграю й тобі «Що за тугу сутінки приносять», якщо вже так тобі кортить, лишень біжи й знайди в когось акордеон. Мій француз такої пісні не знає.
Мектеб
«Омере, Омере, чого ж ти не втопився, бодай би тебе грім побив!»
Ось уже шостий рік мостарські матері такими словами зустрічають доньок, що повертаються додому пізно й заплакані. Приїздив тут один чех, записував, що народ вигадує й говорить, от і записав, як матері дочкам кажуть. Книгу хоче з того зробити, а чи буде хтось її таку читати й чи запитає, хто і чий був той Омер, — нікому, навіть чехові-дармобиту, діла нема. Найменше ж діла до того Омерові. Він знай своє робить і пильнує свого, без сорому казка, добра у штанах, а рештою нехай той журиться, хто це місто посадовив де не треба й усього йому дав надміру, навіть людей тутешніх зробив такими, що про себе ліпше думають, ніж про інших. Не брехатиму, я й сам такий, бо і я в Мостарі народився, та й усі мої аж до дев’ятого коліна були звідси. Якщо від когось почуєте, буцім зустрів Нісимовича, котрий не мостарець, — знайте, що бреше. Усі Нісимовичі з Мостара, і всі вони моя рідня.