Але, щоб не оповідати про себе, бо ж тоді бозна-коли закінчу, повернуся краще до Омера. Було то одного року в Рамазан: послав його батько до пекарні по перепічки. Мати казала: «Ти що надумав, Ісмете, хто ж дитину через міст посилає?» Омеру, власне, ще й чотирьох не було. Та батько ніби й не чув. Знав, що як піде сам по перепічки — не втримається дорогою, щипатиме хліб ще до того, як запаляться світильники по мечетях, і весь піст йому пропаде. А якраз тоді, казали, Ісмет Саліхович протримався аж до Мубарек-ночі, Лейлят аль-Кадр[115], і не оскоромився, ні води не пив, ні цигарок не курив, тож хіба можна змарнувати все ні за цапову душу тільки через те, що під носом перепічка невчасно запахне. І жінку до пекарні послати теж не можна, бо хто ж знає, кого там вона дорогою зустріне і як затримається, а якщо спізниться з іфтаром, Ісметові або серце розірветься, або шлунок через холошу випаде, або, крий Боже, взагалі завтра піде і вихреститься, щоб постувати лише два дні на рік — якщо бодай стільки християни мусять. Тому найкраще, коли по перепічки піде Омер. Йому й справді чотирьох іще немає, не вміє він вимовляти «р» та «л», і сидить у тій дитині сотня шайтанів, і виробляє тільки те, від чого в домі й довкола дому хіба загинути можна, та в Неретву вже ж не впаде. А якщо впаде, то залишимося голодні, думав Ісмет. Принаймні так стверджували ті з містечка, хто точно знає, що інші люди думають, а не лише вголос кажуть.
Не тягнутиму, бо ви вже, мабуть, здогадалися, що далі було: Омер перейшов міст і купив вісім перепічок, шість для батька і дві для решти домашніх. Кошик був більший за нього, та він героїчно волік його дорогою назад і дотягнув аж до половини мосту. І тоді — дитина є дитина — замислився: чого ж це люди ходять серединою мосту, коли можна й по парапету. Виліз на парапет Омер і щойно хотів рушити далі, як кошик його переважив — і полетіли перепічки та Ісметів малий у зелену річку. Ті, хто це бачили, казали, що падали вони так довго, аж можна було перелічити перепічки, що вилетіли з кошика. Так і шубовснули в Неретву вісім перепічок — і дев’ятий Омер. Перепічки поспливали, а дитина потонула.
Проклинала Фата чоловіка, що послав дитину до пекарні, рвала йому нутро, як лише матері вміють, промовляла слова, про існування яких він доти і не здогадувався, виймала з нього кожен япрак і кожну долму[116], що він за ці десять років з’їв із її рук, накликала на нього тяжкі хвороби й невигойні рани, і при цьому щоб смерть по нього прийшла якомога пізніше, плювала на нього і дряпала йому обличчя, а Ісмет сидів каменем на лаві й не знав, від чого в нього шлунок порожніший: від того, що іфтар пропустив, чи від того, що сина втратив.
Може, і я про це все не оповідав би отак, якби наступного дня близько полудня не прийшли якісь люди й не привели Омера, живого й здорового. Казали, що викинула його Неретва десь побіля Чапліни. Коли й збрехали, то добре збрехали, бо до Чапліни ріка не донесла б і кавуна, якби комусь із рук випадково вислизнув. Потім Омера розпитували, як він лишився живий під водою. «Легко: побачив, що водою дихати не можна». — «І що ж ти тоді, бідако, робив?» — «Таж водою не дихав!»
Ходила якийсь час оця історія про малого Омера, що впав із мосту, але живий лишився, бо водою не дихав, та й вигасла, розлізлась, як вісім розмоклих перепічок, і лишилося по ній тільки знання про те, що Ісмет Саліхович відправив дитину до пекарні, бо не був міцний у вірі, і про те, що малому Омерові сама Неретва нічого не змогла заподіяти. Якщо дитинчам такий був, то що з нього виросте! Або герой, або розбійник, третього бути не може!
Ет, але помилилися люди, а помилилися, бачить Бог, і Фата з Ісметом. Не став їхній син ані героєм, ані розбійником, ані ненажерою — хоч ним би мав стати найшвидше, якби в батька вдався. Щоб стати героєм, з праведною душею і навісним у бою, Омерові бракувало всього потроху. Трохи розуму, трохи сили, та найбільше йому бракувало пітьми всередині. Все йому завжди було добре і як годиться, будь-яке лихо вмів перетворити на вигоду, навіть із лави не встаючи. Щоб стати розбійником, вправним із шаблею, ласим до золота, Омерові бракувало вправності й жадоби. Наче трава, що живе на деревах і висмоктує з них душі, — так і він умостився посеред білого світу. Нащо красти, коли можна просто взяти, не вкравши? А ненажерою стати не міг, бо ж не в батька вдався. У кого — невідомо. Якби знали в кого, то вже б могилу тому розрили!
115
Лейлят аль-Кадр (від араб. Лайлату-ль-Кадр) — Ніч Могутності та Передвизначення, 27-ма ніч місяця Рамазана, відзначувана в пам’ять про відкриття пророку Мухаммаду першої сури Корану в печері Хіра гори Джабал ан-Нур.
116
Япрак і долма — традиційна страва, мініатюрні голубці з виноградного листя з м’ясною начинкою, долмою також називають фаршировані такою начинкою овочі.