Єдиною, хто не повірила жодному його слову, була пасербиця Муйо Черімовича, перша шпигунка в Омеровому мектебі. Але вона не плювалася, не лаялася, лиш нетямилася з подиву перед чоловіком, першим і єдиним, у дечому схожим на неї. Якби хто побачив його в мектебі, до того бачивши в місті, то або задивився б аж до нестями, або заболіла б йому голова, помутився розум і охопив страх сліпоти. Міський хлопчина, лис із гострим язиком, живим розумом і легкою душею, міцний, як земля, із твердою ходою, Омер перед трьома сотнями зачарованих дівчат перетворювався спершу на євнуха, одразу по тому на педераста, і врешті — на триста першу дівчину. Що більше ставав схожий на них, чи й перевершував їх красою, то палкіше жадала його кожна.
Белькіса врешті звелася зі своєї скелі й попрямувала до міста. Дорогою лаялась і проклинала, шлунок її вивергав усе, що було всередині, бо такої огиди й відрази ще ніколи не знала. Розповіла Муйо про все побачене, згадала й про левхи, які Омер виписував пальцями в повітрі, після чого Муйо подумав, що торговець тютюном Йозо не такий уже й дурний, та й віри не поганої, і врешті-решт щедро заплатив їй золотом. Белькіса попрощалася з матір’ю, а мати є мати — розплакалася, бо ж донька її Мостара вже не побачить: присяглася завжди повертатися до нього задом.
Удосвіта вирушила берегом Неретви, за течією, у чоловічих штанах і з пістолем за поясом, на найкращому батьковому коні. Сакви, повні золота, з часом розпухали, і що дужче блідла в пам’яті бувальщина, то буйніше розросталась оповідь про неї, і врешті дійшла до того, начебто Муйо Черімович дав пасербиці стільки золота, що ним би можна було визолотити від краю до краю весь міст. Отой старий, із якого впали вісім перепічок та малий Омер на додачу. Белькіса дотримала обіцянки. Минуло п’ять років, а вона ні до кого не озвалася, і вісток від неї ніяких не було. Муйо розпитував коминських рибалок, але жоден її не бачив. Якби бачив — запам’ятав би дівчину, що плюється й лається, подорожує в чоловічих штанах і вмить перетворюється з красуні на потвору. Казали, одначе, що тієї весни заплив у Неретву величезний піратський корабель, на носі якого стояла красуня із шаблею в руці.
— Так, так, то моя Белькіса, хіба ж інша може такою бути! — раділа мати.
Мала коси до пояса, штани французького солдата й високі блискучі військові чоботи, а поверх того — циганську сукню. Голову зав’язала хусткою, червоною, як той вогонь, яким зайнялася Маґбула з Монастира!
— Так, так, моя Белькіса, дитина моя!
У Комині бородаті косоокі пірати з волоссям таким чорним, що аж вилискувало синім, перевантажували награбоване добро на інший, менший корабель. Скрині з венеційським гербом на замках, тюки найтоншого шовку, шкатулки з благородного дерева, мішки, повні видертих золотих зубів, шлюбних обручок і заручальних перстенів, церковні дзвони й золоті розп’яття, окуті золотом кості святих і розмаїті інші коштовності, — з кожного народу й віри потроху. Один моряк упустив із рук глиняного глека, і той розбився об кам’яну набережну. Розлилася трояндова олія, і стільки її було, що не знайдеться стільки троянд від Каїра до Багдада і від Варни до Дамаска, і так запахтіло, аж люди зомлівали у своїх будинках, а коти й бродячі пси дохли по всьому Комину. Днями й місяцями гнили їхні тушки, а в повітрі мішалися два солодкаві запахи: сморід стерва і трояндові пахощі. Мине багато років, перш ніж вивітряться вони з Комина. А вона все стояла на носі й спостерігала за перевантаженням, і не турбував її жоден запах. Перед відплиттям обох кораблів наказала вона похапати всіх дванадцятирічних хлопців у місті. Пірати кидали їх у порожню утробу великого корабля, матерів, що проклинали викрадачів, рубали на місці, і жодного дванадцятирічного в Комині не лишилося. Кому продали хлопців у рабство — ніхто так і не дізнався.
— Ні, ні, то не моя Белькіса, не моя дитина! — зреклася по всьому Белькісина мати, а Муйо Черімович мовчав, гладив бороду і все гадав, чи вдало вклав своє золото.
Але вийшло, що краще, принаймні в Мостарі, гроші вкласти неможливо. Він оповідав свою історію кожному, кому щось боргував, і після цього йому борг пробачали, оповідав її кожному, хто хотів за неї платити. А кому ж не захочеться дізнатися, що там в Омеровому мектебі коїться, і глузувати з сусіда, чия донька — одна з тих трьохсот дівчат, у діло ішло й те, що Белькіса сказала, і те, чого не казала, — коли закінчувалося справді сказане, і так за якийсь місяць Муйо Черімович зробився головною людиною в місті. Коли б Мостар обернувся ватагою розбійників — а не здивуюся, якщо колись так і станеться, — і коли б ті розбійники мали собі обрати отамана, то ним би став Муйо.