Так я йому й сказав, коли вдосвіта він прийшов і знову сів на лаві. Посланець, Джібріл[122]. Я тремтів зі страху й сорому, а він, ідучи, сказав мені:
— Не бійся, ти мене більше не побачиш.
— Ніколи?
— Так, ніколи.
День розпочався криком Аміни. Першим, другим і третім. Шкіра у дівчинки була синя, як літнє небо, очі вона мала заплющені — ніколи не бачитиме, не оживе. Хтось має прочитати молитву, сказала повитуха. Яку молитву?
Я поцілував Аміну в лоба і вийшов надвір.
— Народила? — запитав Фуад Зеріноґлу.
— Ні, — відповів я. — І не народить!
— Їй я допомогти не можу… — повторив він.
— Мені теж не можеш.
Більше дружина не могла завагітніти, а я двічі ходив у хадж, сподіваючись, що це може допомогти нам. Знаю, якби не сталося того, що сталося, ніколи б я не вирушив. Бувало, води нап’юся в час рамазанського посту, та ще й злиденніших за себе минав, добрих справ не чинив, жив, як усі інші. А тепер, що б не робив із Божої волі, думав лише про те, щоб Аміна понесла і щоб якось забути свою мертву дівчинку. Що не зміг їй дати очей.
Стою вже півгодини біля кринички, вмиваюся. Якщо хтось надійде, я його пропускаю. Потім, як піде, знову вмиваюся. Від холодної води мені добре, а було б іще краще, якби не ходив до Чолпи, якби не бачив Уміхани та її волосся.
Як отямився, пішов я додому. Аміна схвилювалася, бо мене довго не було, довше, ніж мені здавалося. Розповідаю їй, де був і що робив, про Уміхану, яка з невесінського дівчиська перетворюється на красуню, про хну на її волоссі, та не кажу, кого нагадала мені. Аміна мене слухає, хоче щось запитати, та не може, бо я не замовкаю. Закороткі мої вдихи, щоб могла мене перервати.
— Про що, — кажу, — думав батько, називаючи дитину Уміханою? Як на таке ім’я накричиш, коли піде по воду, а вернеться з розбитим глеком? Як може хтось на неї криво глянути, коли зветься вона Уміхана?
Говорю, говорю й говорю, коли ж бачу — міниться жінка на виду. Спершу раділа мені, як і завжди радіє, а тепер ледве сльози стримує. Я спитав би Аміну, що з нею, та не можу, хочу далі й далі говорити про Уміхану. Аби лиш не сказати того, що мене мучить. Що наша донька мала б таке волосся.
— Отже, така вона, кажеш, Уміхана?
— Така, саме така. Чолпа вирядить її в Омерів мектеб шпигувати.
— А ти, виходить, за нею ходив шпигувати?
Тут мені душа й відкрилася, вхопив я Аміну за руки, стиснув їх так, наче то не її, і не живі взагалі. «Жінко Божа, та чи ти при своєму розумі? Хіба ж поглянув би я на дитину? Хіба ж на когось, крім тебе, міг подивитися? У нас і так постіль вузька…» Кричу, а коли кричу, все моїй Аміні слиною в обличчя бризкаю. А вона нічого, не скаржиться, що руки їй тисну, не кліпне навіть, коли котрась крапля їй в око потрапить. Одна застрягла їй у віях, краплина моєї слини, і я чекаю, коли зісковзне і зникне, щоб я її більше ніколи не побачив.
Таке часом накочує. Навіть власної слини мені шкода.
— Не плач, — сказала вона. — Якщо тобі зі мною тяжко, я піду. Повернуся до матері. А ти знайди собі молоду, вона тобі дитину народить, і ти заспокоїшся.
Так сказала Аміна.
Вискочив я з дому й біжу, і не знаю, куди тікати. Біжу містом, люди на мене озираються, дивляться, за ким це я женуся, чи хто за мною женеться, а як бачать, що нема нікого ні попереду, ні позаду мене, то вже знають, що матимуть про що завтра говорити. Згадуватимуть усіх Нісимовичів до сьомого коліна, які вони були, й скільки добра мали, і на що тепер зійшли… Найостанніший з останніх біжить, а ніхто за ним і не женеться.
Ну й добре, буде про що поговорити, поки Чолпа не приготує Уміхану.
Я повернувся до вечері. Спокійний. Вона сиділа на лаві під вікном. На тому ж місці, де сидів Джібріл. Руки позагортала в мокрі ганчірки. Хоч би якоїсь кісточки я їй не зламав. «Ану ж, устань на хвильку!» Вона підвелася й не спитала навіщо, а я припідняв край лави й показав місце, де обвуглилося дерево.
— Знаєш, звідки цей знак?
— Не лякай мене до смерті, — відказала. І тоді я замовк. І знову не розповів, що відбувалося вдосвіта того дня, коли вона народила мертву дівчинку. Здається мені, що ніколи й не розповім. Не треба воно Аміні. Я сів до столу. Вона поставила переді мною плов і запалила свічку. Надворі була чорна ніч.
Десятий день я не виходжу з дому. Якщо треба по воду, Аміна каже: «Сиди, я сама!». Якщо закінчується борошно: «Нічого, відпочивай собі, я сама принесу». А якщо мені хочеться чистого повітря, вона прочиняє всі вікна. Дбає про мене, як про хвору дитину, і страшиться дня, коли видужаю. Думає, бідна, що як піду — не повернуся вже. Кажу їй, що здоровий, що працювати мушу й заробляти, а вона каже, що з голоду не помремо. І так від ранку до вечора.
122
Джібріл (також Джабраїл) — один з чотирьох особливо близьких до Аллага ангелів — мукаррабун, «пророків серед ангелів». Ототожнюється з біблійним архангелом Гавриїлом.