І щойно хотів був я сказати, що ніхто нас не навідує, — на порозі сусід Фуад Зеріноґлу. Аміна втекла до кімнати й залишила нас наодинці. «Що сталося?» — питає він. «Нічого», — кажу. «Ніде тебе нема». — «Ну, нема — то й нема. А що, хтось переймається мною?» — «Якщо сам собою не переймаєшся, інші навряд чи стануть, друже». — «Каже, що Чолпа прилаштував малу до Омера. Ось уже втретє пішла вона у мектеб. Іде, коли сонце трохи спускається з полудня, і повертається тільки як звечоріє». — «І що каже?» — «Та, бачиш, у тому-то й річ: нічого не каже». — «Як це так — нічого?» — «А отак. Питає в неї Чолпа, скільки було дівчат, а Уміхана відказує: “Багато, так багато, що й не злічити”. — “П’ятдесят?” — “Більше”. — “Сто п’ятдесят?” — “Більше”. — “Наскільки більше?” — “Не знаю, я не лічила”. — “А чому не лічила?” — “Хіба ж вони картоплини, щоб їх лічити!” Чолпа на це розізлився: “Чи ти знаєш, дурна жінко, нащо я тебе взагалі привіз із Невесіня?” — “Знаю”, — відповідає мала. “І що робити тепер?” А вона стенає плечима, вдає, що не знає, кров п’є із ґазди, а той нічого їй зробити не може».
— Яка вона? — запитав я Фуада. — Чи ж гарна?
— А чого ти питаєш?
— Та певне не через те, про що ти подумав!
Він посидів іще трохи, щоб не виглядало, ніби він лише на хвильку заскочив, а я його чемно відпровадив до воріт. Хотілось його розцілувати, подякувати йому, як братові, сказати, що дуже він мені допоміг, але й Фуад не зрозумів би мене, і я сам не спромігся би пояснити, чим саме він мені допоміг.
Назавтра я встав удосвіта, вдягнувся в найкраще, що мав, і пішов побачитися із залізняком Чолпою. Сидить Чолпа перед майстернею, спохмурнів, як мене побачив, ніби я йому рідню до ноги вирізав, ледве вітання із себе видушив. А я сів біля нього, обійняв його й кажу:
— Ґаздо, хай що було і що буде — знай, що я з тобою!
— Авжеж, це мені дуже допоможе.
Що правда, то правда, йому не допомогло. Довго тривало літо, здається, найдовше з усіх літ за Омерових часів. І не минало ні дня, щоб принаймні п’ятеро дівчат увечері не поверталися до своїх матерів заплаканими. «Омере, Омере, чого ж ти не втопився, бодай би тебе грім побив!» А нещасний Чолпа більше не наважувався потикатися перед людські очі. Спершу з нього насміхалися, потім почали його цуратися і врешті взагалі перестали купувати в його крамниці. Він, бідака, хапав людей за рукави, кликав до себе, брехав, що має новини з мектебу, та ніхто йому не вірив, бо вже всі довкола про Омерів мектеб знали більше за нього. Знали, що жіноча зграя розсипається й рідшає, і що всі, хто ще там, до зими повернуться додому заплаканими. Залишиться тільки одна-єдина, а її Омер поведе до себе додому.
По багатьох роках люди знов почали помічати в місті Ісмета Саліховича. Перевалювалося його величезне тіло, наче трьох кнурів склали в одну істоту, а народ із ним вітався, питав, як здоров’я, як дружина. Фатине ім’я вже геть призабули, бо довго про неї не думали, так само довго, як він їм на очі не потрапляв, хоча всі ці роки ходив тими самими вулицями, всміхався задоволено, як і зараз, і вітався з тими, хто не відповідав на вітання, бо просто не бачив його перед собою. Такий чоловічисько, а його не помічали. Хіба це можливо?
Та звісно, можливо, як і все інше! Коли його син зробився дивовижею, алімом у мектебі, повному дівчат, Ісмет пропав із лиця землі. А коли дивовижа почала танути, він знову з’явився. Тільки ось ні тоді, ні тепер його ніщо не тривожило. Якби було інакше, хіба послав би він дитину через міст по перепічки? Це його і врятувало. Бо якби він був Омерові справжнім батьком, якби переймався він тим, що робить його син, тоді міська громада щодня його позивала б. А так — бач, жодній матері не спало на думку йти до Ісметового дому після того, як її дочка повернулася з мектебу заплакана.
Отак закінчується ще одна історія. Не знаю, скільки їх залишилося в моєму житті, але люблю кожну, котра має кінець. Терпіти не можу тих історій, які триватимуть, доки мого життя, бо я їх розпочав, та нема кому закінчити. Джібріл сказав, що більше не навідає мене, а Фуад Зеріноґлу днями намовляв знову покурити кальян. Казав, що це може мені допомогти. Нічого йому не кажу, але знаю: ніщо мені не допоможе. Нема допомоги тому, хто не закінчує своєї історії, тим-то ми й любимо чужі історії. Вони завжди закінчуються на чомусь. А часом закінчуються так, що людина бачить, як закінчилася б її власна історія, якби розпочати її інакше. Мало хто вже говорить про Омерів мектеб. Та й матерям уже стало байдуже. І про красуню Уміхану більше не говорять. Торговець залізом Чолпа ні про що її не розпитує, але й не погрожує вже, що відправить назад у Невесінє. Натомість забороняє прислузі й дружині заходити до його покою, а сам повідчиняє скрині й перелічує золоті дукати, рахує, скільки б мало вистачити на весілля, про яке ще ніхто не говорить, але яке неодмінно настане, так само як і осінь, що входить у Мостар. Знаю, це буде найбільше й найпишніше весілля з усіх, які бачило місто, бо ж мусить люд запам’ятати, як Чолпа віддає родичку. Уміхана народить Омерові дітей. Байдуже, скільки синів, та буде серед них принаймні одна донька. Щоб я бачив її, коли йтиму містом, і шкодував, що не сліпий.