Він навчився грати на сазі[125], всідався в кутку свого закладу, заплющував очі й, злегка гугнявлячи, затягав упівголоса котрусь із тисячі боснійських пісень. Тоді переставали бряжчати столові прибори, затихав усякий гамір, «Ятриб» завмирав, як верхівки засипаних снігом ялин після пориву північного вітру, і всі прислухалися до голосу, що підлаштовувався до передзвону струн і кружляв над людськими долями. Мало буде сказати, що Абдел співав гарно. Він співав так, аж здавалося, що ангели безупинно літають над тими, хто його слухає. Над ким пролетять, той зітхне.
Так було й того понеділка, коли до перекусної ввійшов Радослав Котроман, біржовий клерк родом із Любушкого, ведучи за руку Сабіну Вайс, гімназистку й дочку власника фірми, що торгувала колоніальними товарами, Джуро Вайса. Радославу в ту ж мить пітьма заступила очі, найрадше він би розвернувся й пішов геть, та йти було нікуди. Він повів Сабіну до найдальшого столика в «Ятрибі», посадив її і стиснув кулаки так, що нігті почали ламатися при коренях. Але щоб стало зрозуміло, що оповідь не перебільшує, годилося б пояснити, звідки підступив Котроманів морок і що за лють заповзла йому під нігті.
Відколи переїхав у Заґреб, він жив у підвальній квартирці на Драшковичевій вулиці, працював на Трешнєвці у Ванки Погорельця і мав таке враження, що з кожним днем стає все більшим злиднем. За десять заґребських років утратив усе, що мав у Герцеґовині, але нічого не здобув натомість. Удома він промишляв контрабандою тютюну, вирощував жилавку[126], просиджував вечори з мостарськими пронозами та пройдисвітами, а тут працював із ранку до вечора за мізерні гроші, і, судячи з усього, так мало тривати довіку. Сто разів його відвідувала думка про повернення в Любушкі, але він знав, що це неможливо: він повернувся б солдатом розгромленої армії до людей, що тільки й чекають, аби серед них з’явився хтось такий, щоб насолоджуватись його поразкою. А тоді, за місяць до згаданого понеділка, він познайомився з Сабіною Вайс, закохався і одразу ж по тому збагнув, що це кохання могло б змінити його долю. Він крутився довкола Сабіниного будинку, чекав її біля гімназії й наче випадково з’являвся з-поза дерева під час недільних сімейних променадів берегом максимирського озера, вітався з ґаздою Джуро, цілував ручку його дружині Перлі, гладив по голові Сабіниного малого брата Саламона, а дівчині всміхався приблизно такою ж усмішкою, якою приблудний пес під вітриною м’ясної крамниці проводжає шпикову кістку.
Джуро був людиною добродушною й дотепною, тож такий комедіант точно мав йому сподобатись, а для своєї дитини він шукав не багатого нареченого, але того, хто берегтиме Сабіну і дбатиме про неї — тож, очевидно, не мав нічого проти такого залицяльника.
Хай там як, Радослав із благословення Джуро Вайса кілька разів водив Сабіну в театр, потім у кіно і врешті-решт на вечерю. Та, ніби чортові на радість, майбутньому тестеві навіть на думку не спадало, що майбутній зять мав платню клерка в торговельній конторі, абсолютно недостатню для заґребської історії кохання. Якби він подумав про це — неодмінно запхав би Радославу трохи грошенят у кишеню.
Безгрошів’я й було причиною, з якої Радослав не повів дівчину в якесь краще місце, а затягнув у їдальню для мусульманських учнів і студентів. «Ятриб» був утричі дешевший за найдешевший ресторан у місті, та це не стало би проблемою, якби не чоловік із сазом і не пісня, що нагадувала молодому любущаку про все, чого він згадувати не хотів. «У Требинє-граді велика жалоба, кажуть…» І всі як один витріщаються на співця: і гості, і офіціанти, і кухарки, що повиходили з кухні, — аби тільки його послухати.
«Хіба вже не досить?» — заволав Радослав Котроман, коли вже більше не міг терпіти болю в стиснутих кулаках. Але ніхто, окрім Сабіни, його не почув. Вона вхопила його за руку і сказала: «Не треба», — а він трусився, мов древко із завеликим прапором, яким тріпає вітер. «Розхворілася нещасна Зубчевича Фата…» — вів далі співак. «Хіба вже не досить?» — повторив Котроман, а тоді похапав зі столу карафки для спецій і жбурнув ними в Абдела. Навіть якби сотню разів цілився і жбурляв, усе одно тільки раз могло вийти так, що пляшечки з олією та оцтом поцілять у тонку шию музичного інструмента і переломлять її навпіл.
125
Саз — інструмент типу лютні з родини тамбур, традиційно саме під саз виконують боснійські пісні-севдалінки.