Чому ж Радослав теж не поїхав у Лондон, чому вирішив полишити дружину до кінця війни? Це одне з тих питань, на які можливі десятки відповідей, але жодна не є правильною. Коли Джуро запитав, чому він не іде з ними, — той відповів, що залишатиметься в Заґребі, щоб їм було куди повернутись. Коли Перла благала його передумати і не жертвувати собою даремно, він сказав, що погано почувається і тому не може поїхати. Коли Саламон спитав, чи побачить його ще колись, той обійняв його і на вухо продиктував чемпіонський склад «Цивільного». Коли Сабіна в останню ніч промовила: «Якщо це кінець…» — Радослав прикрив їй вуста долонею і сказав: «Бідолашна моя, якби я вмів співати так само добре, як не вмію, я б заспівав тобі зараз пісню, і вона не йшла б тобі з голови, поки не повернешся». Сабіна після цього плакала, а він пробував її лоскотати. Не знав, що жінка перестає бути чутливою до лоскоту, коли остаточно потоне в сльозах.
Щойно відправив своїх із Заґреба — війна для Радослава Котромана закінчилася. Він блукав спорожнілим містом, зустрічав ранки в приміських корчмах і водив компанію з парубками, які великими гуртами приїздили з його рідних місць: хтось у чорній усташській формі, хтось у дорогому костюмі з англійського сукна, але більшість — у робочих комбінезонах і з ящиками добре висушеного пресованого тютюну, які ховали по горищах будинків у центрі міста. Якщо після чотирьох зірок Давида на кухонному столі він відчув, що настали лихі часи, і якщо тоді кожну його клітину пронизав сором, то тепер, вільною людиною, Радослав бачив, яка на вигляд радість апокаліпсису. Не тільки бачив це, але й забув більшість із того, що знав доти. Йому почав подобатися новий образ Заґреба, міста, що більше не було для нього холодним і непривітним, він більше не почувався тут гостем, який підсвідомо пильнує, щоб у його мові не чути було герцеґовинського клекоту.
Через Зрінєвац[127] проходили патрулі зі знайомими обличчями, перед Міською кав’ярнею лунала багатоголоса пісня про Клобук, село поблизу Любушкого, що дало Хорватії трьох нових міністрів, тіні від трьох мінаретів простягалися в сутінках по Звонимировій вулиці, ширився важкий дух народних кухонь, сходами, що спускалися на Долацький ринок, котилася ґламочанська картопля… Удалині перегукувалися гармати, а на кожному кроці лунали пісні переможців. Радослав був переконаний, що фріц не може програти війну і що Поґлавник[128] мудро вчинив, сховавшись у Гітлера під полою. Але так само знав, що мусить настати час, коли кров припинить нуртувати в жилах, а безум перестане пульсувати в головах. Як у Німеччині, так і в нас. Коли це станеться, він знову матиме свою Сабіну, знову гратиме з Джуро Вайсом у белу та преферанс. Без шаленства нема війни, без війни нема держави, а без держави Заґреб назавжди лишився б місцем, де Радослав Котроман опинився випадково, без жодної рідної душі й без права бути тим, ким є. Якби восени 1941-го, а потім і в наступні три роки його запитали, чи він усім серцем та душею підтримує Анте Павелича і усташську владу, Радослав би з жаром відповів «так» і так само сказав би, що найголовніша його життєва мета — дочекатися дня, коли зможе під руку зі своєю Сабіною пройтися сонячною Ілицею. Те, що ці дві речі ніяк не сумісні, йому насправді ніколи й на думку не спадало. Так само ніколи не думав він і про те, що було б, якби в ті воєнні роки він зайшов у перекусну, де хтось під акомпанемент саза співає «У Требинє-граді…». Він підніс би руки високо вгору і пустив би сльозу над долею Зубчевича Фати.
Перелом, принаймні з його погляду, стався абсолютно несподівано. Можна було стверджувати, що все відбулося чи не в результаті одного страхітливого похмілля. Може, і найстрашнішого в житті Радослава. Він запив із трійцею чолов’яг із Посавини у якійсь занюханій забігайлівці в Кустошиї. Вони випили щонайменше п’ять літрів м’якої ґрадачацької сливовиці й остаточно втратили розум. Або ракія була погано дистильована, або в ній було щось таке, чого бути не мусило, тільки він не пам’ятав анічогісінько з того, що відбувалося в наступні двадцять чотири години. А потім три дні тинявся своєю підвальною квартиркою і блював. Спочатку ракією, потім водою, потім жовчю, і врешті-решт кров’ю. Вже наполовину осліп, у голові його билися бронетанкові дивізії, він лускав і розсипався уламками навсібіч, благав Бога забрати його до себе… Про рідну дружину за ті три дні він так ні разу і не згадав.