А коли четвертого дня він вирачкував надвір, мав там на що подивитися: сусідський син, семирічний Йожек, пробіг вулицею, вимахуючи прапором із п’ятикутною зіркою. Він подався за хлопцем із наміром відібрати прапор і за вухо привести малого до батька… Авжеж, авжеж, ми тут усі знайомі, діти бавляться то так, то сяк, і ніхто не сердиться, та що як зустрінеться хтось незнайомий, що як фронтовик котрийсь побачить, як малий вимахує комуністичним прапором? Уб’є ж його, як зайця! Він думав пригрозити Йожековому батькові, шевцю Міклаужу, старому веселуну — оті син у нього такий же! — але перш ніж він зі своїм головним болем зумів наздогнати Йожека, перед Радославом виріс незнайомий чоловік із автоматом на грудях і з такою ж, як на прапорі, п’ятикутною зіркою на шапці. Радослав застиг на місці, відчув, як захиталася земля в нього під ногами, і поринув у пітьму.
Першим, що він побачив, коли отямився, була голова чоловіка з п’ятикутною зіркою. «Ти живий, товаришу?» — запитав партизан. «Живий… товаришу…» — шепнув Радослав Котроман. У ту мить його хвилювання через неминучий занепад держави були аж ніяк не такими сильними, як щастя, зумовлене фактом, що він таки не збожеволів од ґрадачацької сливовиці.
Недовго тривав і період його пристосування до нових історичних обставин. Його питали, де він був і що робив під час війни, і позаяк не мав жодної переконливої відповіді, бо ж не працював і не воював — не зізнався, що міністри, уродженці Клобука, відмазали його від військового обов’язку, — то його протримали ніч у в’язниці, а тоді відпустили. Поза тим, що змінилися прапори й мундири, Заґреб лишився тим же. Щоправда, Радослав зустрічав тепер менше людей зі старої батьківщини, але й вони були. Переважно ніхто не пам’ятав, хто і що говорив учора, і яких пісень співав. Радослав Котроман вилікував похмілля й чекав, що до нього повернеться його Сабіна. За чотири роки війни він лише раз отримав усну звістку про те, що їм ведеться добре, але більшого і не потребував. Розраховував, що Вайси повернуться і що Сабіна любитиме його все тією ж любов’ю.
Одначе минув уже перший місяць, за ним другий, надійшла вже й осінь 1945 року, а від дружини не було ні звістки, ні сліду; і тоді Радослав відчув неспокій. Почав слухати нічні радійні зведення, шукав її ім’я у списках зниклих безвісти й віднайдених, їздив у Белград і до ранку чекав під британською місією, та все дарма. Вперше йому спало на думку, що він міг зробити помилку, залишившись у Заґребі.
А тоді на початку листопада сталося дещо таке, що виявиться важливим і в цій історії, і в житті біржового клерка з Любушкого. Було надвечір’я одного з днів, сповнених смороду каналізації, коли південний вітер несе туман із савських берегів аж до підніжжя Слєме[129]. Радослав перейшов Цмрок, і в одній із тих моторошно безлюдних вулиць, поміж вілл, що провели в останню путь одну історію, але ще не дочекалися іншої, у яких місяцями вже ніхто не мешкав, перед ним вигулькнула жінка у вбранні вдови, з вуаллю на обличчі, на вигляд наче акторка-епізодистка з якоїсь угорської оперети. «Пане, невже це ви, пане?» Вона стрибала перед ним на одному каблуку. Другий був зламаний, і жінка на якусь мить здавалася балериною з комічного спектаклю, а зразу по тому ставала кульгавим Пітом з діснеївського коміксу. Хай там як, вона не налякала його, та й не вразила глибоко, проте йому все одно було незручно. Напевно, через те, що не бачив її обличчя під вуаллю.
«Пане, та чого ж ви тікаєте, як вам не сором! Я чекала вас цілий день!» Вона хапала його то за кишеню пальта, то за руку. Врешті-решт спіткнулася, впала і обхопила його ногу.
Він стояв посеред дороги, поруч із жінкою, що змією обкрутилася довкола його ноги й кричала на повен голос, а сам іще й слова не промовив. Якби хотів, міг би її струсити й піти своєю дорогою, міг роздушити ту жінку, як лісову ягоду, ніхто б не побачив, не почув би. Але чому б він мав так учинити? Були такі, що вчинили б, не роздумуючи, але не Радослав Котроман. Йому тільки крутило в шлунку й паморочилося в голові, наче знову напився тієї ґрадачацької сливовиці.