«Пане, ви дасте мені десять кун, десять динарів і десять райхсмарок, і я вам усе розповім! Не маєте? Як не маєте? Ну добре, якщо не маєте, то і я не матиму…» Вона вхопила його під руку й повела з собою. Вони опинилися у підвальній квартирці родинного будинку в самому кінці Пантовчака, який, схоже було, решта мешканців покинула, вистрибнувши у вікна разом із речами. Шибки були повибивані, а в садку валялись уламки меблів, дамські трюмо і приліжкові тумбочки, розколоті люстра, один розмальований нічний горщик та іграшки. Велика ганчір’яна лялька впала на живопліт і лишилася лежати, втупившись скляними очима в низьке небо. Радослав подумав, що так мала б виглядати дитина, що під час падіння зламала хребет. Він схилив голову і увійшов у темряву, що пахла сушеними яблуками, корицею та гвоздикою. Інтимна й тепла заґребська осінь. Йому стало легше, коли усвідомив, що опинився у чиємусь звичайному домі.
Пучками пальців вона торкнулася його щоки, потім опам’яталася і зняла вуаль. Їй могло бути років шістдесят — шістдесят п’ять, одне з тих облич, яким старіння на користь, бо тоді ніхто вже не шукає в них вроди і не почувається незручно, коли не знайде. «Пробачте, що я на вас напала, — мовила вона й усміхнулась, — я завжди така, щойно переступлю поріг дому, — вже багато років. Тут нічим не зарадиш. Але мушу час від часу вийти, знайти собі товариство. Ви у мене перший за останні… навіть не знаю, за скільки. Ви не сердитесь? Бачите, тут я спокійна і добра. Добра стара відьма», — засміялася вона тим сміхом, який наче просить сказати щось хороше у відповідь.
Звісно, Радослав Котроман у ту ж мить сказав фрау Авґусті Суботичанець, що вона ніяка не відьма і тим більше не стара. Вона заварила йому чай із сушених яблук-дичок, і так розпочалася найдивовижніша, і в якомусь нетілесному сенсі найеротичніша, ніч у його житті. Він розповів, що чекає дружину, яка, можливо, ніколи й не повернеться, Авґуста ж відповіла, що очевидні побоювання — ніякі не побоювання насправді, і що Сабіна, без сумніву, повернеться. Він здивувався, що вона може так легко говорити про це, наче втішає сусідку, від якої втік канарок, а вона засміялася й сказала, що про сусідчиного канарка нічого не знає, а от про його дружину знає достеменно. Як знає? Бачить її живу в його очах. Саме так і сказала, а в Радослава ледь сльози не полилися, і в кожній сльозині — по Сабіні. Він так ніколи й не зможе пояснити собі цього. Якби хтось інший говорив йому такі речі, як Авґуста, він би з нього в найкращому разі посміявся. У людських очах, на думку Радослава, не видно нічого, окрім того, на що очі в ту мить дивляться.
На прощання вона ще сказала йому, що він — щаслива людина, бо неспроможний уявити собі нещастя не від світу цього. І ще сказала, мовляв, знає, що він цього не розуміє, але наші життя уже траплялися на цьому світі щонайменше раз. «Шкода, що ми більше не побачимось, — мовила Авґуста, відчиняючи йому двері, — ми ніколи більше не побачимось…» — у ній було більше печалі, ніж міг умістити його розум. «Чому ж це не побачимось? От я приведу Сабіну, коли вона повернеться…» Авґуста відмахнулась і опустила погляд. Він не знав, що зробити, тож обійняв її. «Ми більше не побачимося, бо на міській вулиці я божевільна. Нічого зі сказаного тобі я не змогла б повторити надворі. І нащо тобі знову приходити? Хіба що з горя, а коли ти будеш нещасний, мене вже не буде серед живих».
Він озирнувся ще раз, перш ніж вийти із саду на дорогу. Авґуста дивилася на нього з порога і, здавалося, вигадувала щось веселе, щоб докинути насамкінець. Або нічого не вигадала, або Радослав помилився. Заґреб прокидався зі сну, і чути було, як в іншому кінці вулиці дзенькотить якась мідна річ. Скажімо, молочний бідон.
У ніч перед Різдвом сталося диво. Він уже вклався спати, коли почув дзвінок у двері. Ні, його не пробив дрож — Радослав не поділяв страхів свого часу, — але йому навіть на думку не спало, що це повертається його щастя. За десять хвилин вони вже сиділи за кухонним столом, щоправда, вже не тим з-перед чотирьох років, на якому більше не лежали чотири єврейські зірки і за яким не панувало мовчання. Чи була це його життєва перемога? Коли говориш про це з віддалі часу, таки усвідомлюєш безумовну перемогу, але ні Джурові, ні Перлі, ні Саламону, ні Сабіні, ні Радославу тоді й на думку не спало, що кухонна сцена повторюється. Це проти людської природи — порівнювати своє щастя з попереднім нещастям. Але Радослав згадав про Авґусту, добру стару відьму, і саме зібрався сказати, що з нею треба познайомитись, але не встиг, бо ті четверо заторохтіли всі водночас. Милі історії з лондонського життя нагадували повернення з відпустки.