Можна сказати, що того дня почалося Радославове цивільне життя. Раптово, з поверненням Сабіни, він зробився заґребчанином, майже заґребчанцем, з якимсь глибоким корінням і досконало ритмізованим щоденним життям. Улаштувався на роботу, купив квартиру, провів Джуро з Перлою в Ізраїль (більше вже не було преферансу, Хітреца та Бека), Сабіна народила Бориса, вони купили «фічо»[130], зводили дачний будиночок у Новому Винодольському, святкували річниці шлюбу і дочекалися Борисового університетського диплому. За той час не трапилося нічого, що вирізняло б їх серед сотень тисяч таких самих соціалістичних ентузіастів, які дуже швидко забули, що теперішній час — не єдиний, в якому доводилося жити, і раніше теж були якісь часи. Радослав згадував Авґусту принаймні раз на місяць, і щоразу його пекло сумління, що вони її не відвідали, він думав, що потрібно це зробити наступного тижня, а тоді знову забував про неї… Коли минуло багато років, усе було так само, окрім його знання про те, що Авґусти, мабуть, уже нема серед живих.
Наприкінці серпня 1973 року народилася Саня, Радославова й Сабінина онука. Сані, як і їхньому єдиному сину Борису, судилося залишитись єдиним дитям. Про ритуали дідівської любові не треба багато говорити. У випадку з Радославом вони розвивались у цілковитій відповідності до природи людини, що пізно виявляє справжні схильності. Довоєнний клерк, який гірко шкодував, що покинув рідні краї, і повоєнний керівник відділу продажів у Народному магазині, а згодом і фінансовий директор, про якого всі, від касирки до міністра, говорили, що він справжній джентльмен, яких більше не лишилось, насправді був створений для того, щоб одного прекрасного дня зробитися дідом. Уся мудрість і лагідність цього світу, все, чим Бог — як здавалося — не обдарував Радослава Котромана у ранньому віці, вилилося на Саню.
Вперше в житті він заспівав на повен голос. Коли Саню записали в музичну школу, дід теж вирішив навчитися грати. Почасти — щоб власним прикладом надихнути дитину, а почасти й тому, що збагнув: дорослому чоловікові таки не сором цілими днями грати на тамбурі[131]. Він пригадав пісні з молодості. І з рідного краю. Може, навіть пісню «У Требинє-граді». Але про інцидент у перекусні «Ятриб» так досі й не згадав.
Навесні 1996 року Саня на недільний обід у діда з бабцею привела Бояна. «Ти впевнена, що це те, що тобі потрібно?» — удавано суворо запитав Радослав. «Так, це саме те, що мені потрібно», — відповіла Саня. Батько й мати в тій історії не грали великої ролі. Хоча дід насправді нічого й не вирішував, замість нього це завжди робила Сабіна, а тоді Борис і його дружина — поки та одного чудового дня не пішла, — всім було найважливіше, що скаже саме він. Його приємно було слухати і тоді, коли говорив, і тоді, коли мовчав.
За два роки по тому Саня та Боян уже якийсь час жили разом, але про весілля навіть не думали. Вони просто були не з покоління весіль і не потребували підтвердження свого кохання ні від церкви, ні від держави. Доти, доки одного вечора Сані вперше не спало на думку, що бабця з дідом не вічні і вже очевидним стає наближення дня, абсолютно неймовірного, незбагненного і неможливого, коли їх більше не буде. Вона розплакалася перед телевізором. Боян перелякався, бо щойно перед цим усе було гаразд, а тепер вона плаче й слова вимовити не може; він обіймав її, питав, що сталося, що такого вона згадала… Вона насилу відповіла йому, що дід Раде і бабця Сабіна колись помруть і треба щось із цим зробити. «А влаштуймо весілля», — запропонував Боян. Так, весілля здавалося непоганим варіантом. Щойно повернуться з моря, вони узгодять місце й час.
Десятого серпня рано-вранці вони вирушили на Хвар[132]. Шляхи до моря були забиті, коли ж проїхали Карловац — потрапили у довжелезну тягнучку. Колони автівок по декілька кілометрів завдовжки повзли, як ті гусениці, що живуть у кронах сосен і, виївши душу одному дереву, спускаються на землю, сотнями, біч-о-біч, і починають переселення. Але Саня не звертала уваги ні на тягнучку, ні на спеку — зазвичай вона постійно нарікала, що він не купив машини з кондиціонером, — тільки безперестанку говорила про весілля. Воно мусить бути вели-и-и-и-ике, найбільше на світі, посеред якогось села поблизу моря, але щоб моря звідти видно не було. Добре б винайшли якийсь старий будинок культури, у таких селах бувають великі будинки культури, принести багато столів із ближньої кафешки і поставити їх у формі літери U, накрити білими скатертинами, розставити антикварні тарілки й розкласти срібні прибори, ну, гаразд, не конче срібні — це задорого, і замовити всі ті старовинні страви, яких ніхто вже не готує. Звісно, і порося з яблуком в зубах. І смажених ягнят з козенятами, і ще купу добра Божого… Але перед цим усім треба поїхати в Герцеґовину, в Боснію, чи куди там іще, і знайти музикантів, таких, щоб знали всі дідові пісні. І ті, яких він співає вдома, і ті, що їх позабував уже, але в Любушкому співалися. Може, дорогою з Хвара вони могли б завернути в Любушкі? Просто щоб побачити, яке воно, те місце, звідки дідусь Раде приїхав… Авжеж, так вони і зроблять. Їм майже по дорозі, та й часу мають вдосталь…
130
«Фічо» — югославська копія автомобіля Fiat 600, зібрана на краґуєвацькому заводі «Застава».
131
Тамбура — струнний щипковий інструмент, поширений у Південній Європі, «родич» італійської мандоліни.
132
Хвар — острів в Адріатичному морі, в Південній Далмації, один із найпопулярніших югославських курортів.