Світанок, крізь який їхали автом троє чоловіків, був справді чудовий. Зелений «мерседес» повільно переїздив Савський міст. Борис нікуди не поспішав, Радослав та Боян його не квапили. Сані вже значно краще, повторювали один одному. Лікарі ніколи не знають усього, відповідали на це. Починали перебирати приклади, коли й кому лікар сказав, мовляв, залишилося йому стільки-то й стільки, після чого хворий проживав іще сотню років. Радослав знав найбільше таких випадків. Або старався вигадати щонайбільше. «Може, завернемо кудись, накотимо з дороги?» — запропонував він. «Можна до нас, маємо хварську траварицю», — сказав Борис. «Е ні, це не те, — відповів Радослав, — з дороги тільки в генделику можна накотити…».
Вони стояли за баром вокзального буфету й роздивлялися людей, що кудись мандрували. Жінки тягнули валізи на коліщатах, а з виразу їхніх облич було зрозуміло, що вони ледве ті валізи застебнули. Хлопець і дівчина удвох несли велетенську сумку, кожен за свою ручку, і все одно їм було тяжко. Із кишені плаща-дощовика визирала щоденна газета, старигань переломлював навпіл французький багет, поліцейський перевіряв документи в юнака, чиє обличчя викликало сумнів — чи має вісімнадцять, пробігла група, що спізнювалася на автобус у Вараждин… Світ був неймовірно живим, і на нього варто було дивитися якомога довше. Замість однієї чарки з дороги вони випили по дві, «бо ж на двох ногах прийшли», потім і по третій, «за однолітка поміж ніг», і по четвертій, «за дорогу». О восьмій рушили по домівках. Настрій зіпсувався у всіх. Навіть Радослав не пригадував випадків, коли лікар дав комусь лише місяць життя.
Саня розплакалася, коли Боян того ж дня у пообідню пору з’явився у дверях палати. Хоча він просив Кулянина не робити цього, обіцяючи завжди бути напохваті, коли Сані захочеться в туалет, цього ранку їй поставили катетер і підклали гумову «качку». Наче хтось сказав їй: зараз ти помреш, і зробив усе, щоб виглядало саме так. До нього ніяк не приходили слова, які треба було сказати, і він просто сидів, мовчав, гладив її по руці й думав, як було б добре, якби він міг лягти поруч із нею. «Хочеш помаранч?» — запитала вона, коли злякалася, що він скоро піде.
Даремно всі наступного ранку відмовляли Радослава від походу до лікарні. Він сказав, що не божевільний і прекрасно розуміє, нащо вони це роблять. Уперше в житті накричав на свою Сабіну і так сильно хряснув кухонними дверми, що в них тріснуло скло. Може, сказав їй щось таке, чого говорити не слід було, бо після того Борис обійняв матір і більше не переймався, куди піде батько. Радослав помітив це, але вже не розумів, що такого жахливого сказав Сабіні. Пам’ятав тільки відчуття, що супроводжує заборонені слова.
Саня лежала абсолютно спокійно і так тихо, що дід навіть мусив прикласти вухо до її вуст. «Не здавайся, — сказала вона йому. «Я попросила б маму, але ти ж знаєш, яка вона істеричка, — сказала онука. — Тому попрошу тебе. Тільки будь спокійний, коли я це скажу. Що б не трапилося, хай наше весілля відбудеться тоді, коли заплановано. І скажи Бояну, що все мусить бути так, як ми з ним домовилися. Мене, думаю, вже не буде. Але нехай перед кожним гостем лежить по одній моїй речі, по дрібничці, якій завгодно. А Боянові ти купиш носовичка, якогось найбільшого і найгарнішого. Ти ж це зробиш для мене, правда…
Радослав залишався абсолютно врівноваженим, коли вона це говорила. Поводився дуже зібрано, шукаючи по крамницях носовичка (знайшов-таки великого, вишиваного, майже дівочого) і збираючи у Саниній кімнаті її милі дрібнички. Але та врівноваженість була не з цього світу, і з нею не годилося йти межи люди. Всередині сиділо щось значно страшніше навіть за вмирання онуки. Радослав знав, що колись, дуже давно, він поклав початок ланцюгу подій, які призвели до цього. Можливо, хтось скаже, що це божевілля, може, він би й сам так сказав — що все це відбувалося з кимось іншим, але не має жодного значення, чи є божевіллям те, що з досконалою логікою приводить людину до фатального горя й вічної провини. Отож він знав, що винен, і це просто потрібно було прийняти.
Пора вже знову повернутися до інциденту з ранньої осені 1938 року, в перекусну «Ятриб», що на Ткальчичевій вулиці, перед самим поворотом на Нову Вес. Коли в заклад увійшов Радослав Котроман, біржовий клерк із Любушкого, ведучи за руку Сабіну Вайс, доньку багатого заґребського єврея, Абдел Ґафич якраз узяв до рук саз і приготувався співати. Молода пара саме сідала, коли Ґафич проспівав перший рядок, у якому говорилося: «У Требинє-граді велика жалоба, кажуть…». Тоді Радослав Котроман крикнув уперше, але серед загального захоплення його ніхто не почув. Проміжку між двома рядками (який у цій, як і в багатьох інших севдалінках, не такий уже й короткий), поки Ґафич перебирав струни, було достатньо, щоб у гостеві визріла лють. Коли він почув другий рядок — «Розхворілася нещасна Зубчевича Фата», — у любущака закипіла кров, він крикнув іще раз і пожбурив предмет, що переламав шию музичному інструменту.