26 червня 1991 року[18] Вєролюб Бакрач сидів на порозі складу перед караульним постом номер три, ламав тонкі гілочки середнім та вказівним пальцями, курив цигарку й розмовляв з рядовим Турк Маріяном. Не пропонував йому закурити, бо солдату не дозволено курити на варті, але йому було трохи незручно через це. До біса людину, якій не буде незручно в такій ситуації. Байдуже, що завжди належить пам’ятати, хто тут старший прапорщик, а хто звичайний рекрут, Вєролюб Бакрач дотримувався переконання, що всі ми насамперед люди, і тому нам має бути неприємно. Був переконаний і в тому, що й Турк Маріяну незручно через те, що в ці дні на нього в казармі дивилися так, як дивилися, і замість доброго товариша бачили в ньому словенця. А Турк і є словенець, ким йому ще бути, і точно є різниця між тим, що він зараз думає, і тим, що говорить йому прапорщик. Та відмінність постала зненацька, і Бакрачу стало цілком зрозуміло, що з нею вже нічого не можна вдіяти. Цей солдат із автоматом уже не належить йому, дарма що досі вбраний в той сам однострій і має на голові кашкет з червоною п’ятикутною зіркою. Для нього він більше не командир, і між ними двома немає нічого, що міцно утримувало б їх на одному місці. Крім правила, що Бакрач може курити, а Турку це не дозволено. І крім іще дечого, що зненацька спало на думку прапорщику, через що й дим затримався у нього в легенях: Турк Маріян міг би зараз пересмикнути затвор і пустити йому кулю в лоба. Він би навіть ворухнутися не встиг. Непереламана гілочка залишилась би в нього між пальців, мозок забризкав би бляшанки з фруктовим повидлом і мішечки солі, а Турк уже перескочив би огорожу казарми й побіг до лісу. Сараєво близько. Там би він загубився між людьми, знайшов би собі цивільний одяг і за якийсь день повернувся б героєм у Веленє[19]. Але чому героєм? Тому що вбив би свого прапорщика, батька єдиної доньки, майже дідуся? Бакрачу було тяжко зрозуміти, що це за часи такі настали.
Уперше він подивився на того хлопця з ненавистю. Може, з першою справжньою ненавистю, яку відчув до іншої людини. А тоді збагнув, що Турк Маріян такого вчинити не може. Не тому, що не усвідомлює, скільки в нього куль, і не тому, що не має палкого прагнення втекти додому, а лише тому, що не стрілятиме в людину, яка не заподіяла йому жодного зла. Не зможе вистрелити в того, хто сидить, курить і теревенить про відмінності у розведенні бджіл між Боснією та Словенією. Не зможе стріляти в того, хто, коли Туркові прийшла телеграма про смерть бабусі, коли сльози линули йому по щоках, сказав: «Синку!» — і спитав, чи потребує він грошей на дорогу.
Прапорщик погасив цигарку, підвівся зі складського ґанку й поправив однострій. «Ну годі вже, — сказав солдату, — давай мені автомат!» Турк відскочив на два кроки назад. Думав, мабуть, що Бакрач перевіряє, чи добре той затямив, що солдат на посту нікому не повинен передавати своєї зброї. «Навіть якщо маршал Тіто прийде з Дому квітів[20] і вимагатиме у тебе автомат, ти не повинен йому віддавати!» — розтлумачував він солдатам, як школярам-першачкам, і стукав крейдою по шкільній дошці. Вояки дрімали, сп’янілі від тепла, яке ширилося від печі на дровах, і невдовзі не прокидалися навіть тоді, коли він вигукував ім’я Тіто. Турк пам’ятав, як прапорщик погрожував їм, мовляв, колись вони можуть і життя збутися, бо дрімають тоді, коли не час для сну.
18
25 червня 1991 року Словенія проголосила незалежність від Югославії, що стало приводом для десятиденної війни у Словенії між тамтешніми національними військовими формуваннями та Югославською народною армією. 7 липня 1991 року було підписано Бріонську угоду, внаслідок якої ЮНА виводила всі сили зі Словенії, а Словенія брала тримісячний мораторій на вступ у дію своєї декларації про незалежність.