«Добре ж тобі, Османе, ведеться за Австрії! — говорили в місті. — Спершу посаду отримав, а тепер дитина народилася». — «Ну, Бог свідок, у народженні дитини цісарської заслуги нема, а щодо решти я тобі чесно скажу: як на мене, геть нікудишня ця Австрія!» — «Чого ж вона, Османе, нікудишня?» — «Дуже просто: нікудишня, бо ось у мене в кишені двадцять крон, а що ж це за часи, коли я таке багатство маю!»
Переповідалося цю розмову як анекдот, врешті, не відаю, чи й була насправді, та якщо й ні, хай усі знають, що напочатку там ім’я Османа стояло. Згодом я чув, як слова ці різним людям приписували, набралося їх бозна-скільки, і тих, на чий характер це було схоже, і тих, кому зовсім не пасувало. Османа ніби сонце осяяло, коли народилася донька, а люди довго не могли збагнути, через дитину це чи через щось інше.
А насправді після пережитих у Благословенну ніч страждань Еміна більше ніколи не затиналася. Для нього це був знак. Весь морок, що він у собі носив, — стільки само, як і в кожної людини, — з Османа витік. Ще й тридцяти років не мавши, він уже знав, що помре щасливим.
Еміна більше не могла мати дітей. Всі казали, що це й на краще, бо після таких пологів хтозна, якими могли б бути наступні. А їм і не треба було: однієї дитини, та ще й дівчинки, було цілком досить для їхніх злиднів.
За рік із гаком народився ти, мій Енвере, але для своєї матері не був і вполовину таким тяжким, як вона для своєї. Ось так ми троє і знайшлися на вулиці Джуджа. Правда, вуличка так собі, я й нині в п’ятдесят кроків її перейду, та все одно мало було нас, дітей. І, думається мені, саме тому все було так, як було, і дійшло до того, до чого дійшло.
Вона змалечку була норовлива. Дівчинка, а справжній ватажок розбійників. Осман казав, що Аллаг усе це знав, коли не зробив її хлопчиком, інакше б вона цілий світ догори дриґом перевернула, довелося б усе спочатку впорядковувати. А тобі від неї більше тумаків перепало, ніж від батька з матір’ю. Іде Енвер одним боком вулиці, коли ж вона — бац! Перейде на інший бік, а вона знову — трісь! Я тебе захищав, а вона мене так підступно своїми дерев’яними сандаликами — та й по гомілці. Навіть зараз на погоду відчуваю, як саднять ті місця, де мене її нога приголубила. Двічі-тричі мені шпигне щоразу перед дощем, але мушу пильнувати і не пропустити, відчути, покласти долоню на гомілку, щоб відчуття не втекло.
Мені здається, я й тоді на неї дивився теперішніми очима і думав: будеш ти моя, буде тобі бац і трісь із тими чорними косами!
А коси в неї змалку були чорні, як сажа, такі чорні, аж на сонці синім вилискували. Якось вона завошивіла, і матері довелося її постригти. Вона ні пари з вуст, а я розплакався, коли її побачив. «Боїшся, що я тепер хлопчик, то й тебе битиму?» — спитала вона. «Так, — відповів я, — саме цього й боюся».
Потім я почав боятися, що Осман віддасть її заміж. Мені тоді вже п’ятнадцять виповнилося, тебе, на щастя, я ще не мусив брати до уваги, от і ходив до нього, казав, що я чесний, що буду про неї піклуватися, що моєму батькові не треба ніякого посагу, ми ж нічого не маємо, то яка нам користь від іще одного нічого, хай тільки Осман береже її для мене. Він сміявся й казав, що вона піде заміж, за кого сама захоче, і якщо я буду хороший — може, захоче й за мене.
Вперше я набрався відваги запитати у неї невдовзі по тому, як мене взяли в ґасульхану[137]. Думав, що от, уже свій хліб їстиму, робота буде, поки будуть мертві, і не кожен зміг би мою роботу робити, є й такі, що втекли першого ж дня — і вдарив молоточком у ворота. Її матір зраділа, побачивши мене, все повторювала:
— Заходь, заходь, Захіре наш, тільки погляньте, в якого парубка виріс!
Пригощала мене халвою і водою, сказала:
— Зараз вона вийде, а я пішла, і ви гарненько собі погомоніть.
Кажу:
— Знаєш, навіщо я прийшов?
— Знаю, — відказує, — але все дарма.
— Чому ж?
— Та тому, краще вже тобі не казатиму.
Похолола мені кров у жилах, але, думаю, — ні, то вона мене просто випробовує, щоб побачити, скільки в мені завзяття.
— Ти пішла б за мене?
— Я ж сказала: все дарма.
— Дарма так чи дарма ні?
— Ти ж не зовсім бевзь, щоб так питати.
— Та бевзь, от і питаю.
— Добре, тоді я не пішла б за тебе.
— А чому?
— Не хочу, щоб мені ціле життя в ліжку покійником смерділо. Ти мерців омиваєш — от і знайди собі котрусь зі слабшим нюхом.
Не пам’ятаю навіть, як я вийшов із дому, хто проводжав мене у дворі, що сказав на прощання; не пам’ятаю, куди подався потім, як минув мій день і чому надвечір я опинився на Єковаці[138]. Сам-один на скелі, а піді мною місто. Думав: якщо стрибну, ні за чим не шкодуватиму. І стрибнув би, як Бог свят. П’ятдесяти метрів польоту людині достатньо, щоб усе пригадати і гірко пошкодувати. Але я не пошкодував. Натомість стрибнув подумки ще раз, тоді ще раз, і так десять разів. Хай скільки думав про це і хай скільки прощався зі світом після того, що вона мені сказала, за життям я не шкодував. А чому врешті так і не стрибнув, того, мій Енвере, я не знаю. Але страшно мені не було.
137
Ґасульхана — громадська установа для ритуального омовіння померлих перед ісламським поховальним обрядом.
138
Єковац — вулиця над скельним урвищем у старій частині Сараєва, де стоїть і один з міських бастіонів — Жовта фортеця.