Додому повернувся наступного дня над полудень, забрьоханий і загиджений, а в голові наче бики у двобої зійшлися, і коли Рудий долає Сірого — мені наче ножем прошиває мозок. Найважливіше для мене було, щоб мати не почула запаху ракії з мого рота. Почула чи не почула, врешті вже й не мало значення, бо другого вечора я знов опинився в корчмі під Бистріком. І не чекав, доки запах ракії вивітрився мені з рота, бо знав, що це повториться знов, а тоді знов, і що батько з матір’ю від інших, а не від мене почують, де проводжу ночі. Ось так я й спився після того, як вдруге покликав її заміж.
Я обмивав чесних людей, голодних злидарів, заможних городян, хаджій та гафізів, а ракією від мене смерділо завжди. Якщо це правда, мені нема сенсу її приховувати.
І тоді від Бехрамовички я почув, що ви з нею женихаєтесь. «З ким — із нею, дурна жінко?» — «Та з ким, як не з Османовою малою, хіба є інша на вашій Джуджі?». Мені тоді пітьма очі застелила. Але не одна! Дві пітьми мені заступили світ. Перша — бо думав, що втрачаю її, а це гірше, ніж голову втратити. Друга — бо я за день до того бачився з тобою. Ти обіймав мене, як друг, говорив: «Почекай трохи, минеться біль!» — пропонував замість мене поговорити з Османом, казав, що воно не варте таких страждань і хай би я зберігав ясну голову, а тепер женихаєшся з тою єдиною на світі, з якою не смів би, якби чоловіком був!
Отак воно й було, Енвере. Так, я пішов додому, перекинув усе в батьковій скрині, але кинджала не знайшов. А він беріг його заради двох рубінів у держаку, казав: «Як будемо здихати від голоду, матиму що продати». Кинджал завжди лежав на дні скрині, але добрий Аллаг приховав його від мене. То я взяв ножа, яким мати різала курей, сховав його за пазуху й пішов тобі навперейми. Бачу — піднімаєшся вгору Седреником, лице тобі розвиднілося, коли мене побачив, ну, думаю, я тебе на той світ спроваджу, обмивати ж тебе буде той, кому не гидко! Коли ж ми наблизились один до одного на п’ять метрів, бачу раптом, що ти якось інакше на мене дивишся. Тоді й майнуло мені в голові, що Бехрамовичка могла щось вигадати. Але думка ця на обличчі мені не відбилася. Перше і єдине, що ти сказав, коли ми стали один перед одним, було: «Захіре, брате, у мене навіть думки не було!».
Нічого гіршого ти не міг сказати. Я вихопив ножа і встромив його тобі, мій Енвере, в живіт. Прохромив тебе ще двічі, а коли спробував і втретє, на щастя, потрапив у ребро, і лезо зламалося. Тонкі ножі, якими вбивають курей. Пам’ятаю, ти все не хотів падати, поки я штрикав тебе ножем, тільки дивився, мов дитина, яка хоче щось запитати. Мене це не похитнуло, я думав: ти ба, дивиться так, наче на неї! Тоді я пхнув тебе ногою, і ти покотився Седреником донизу, якась жінка закричала, а мені було важливо одне — встигнути до корчми й напитися, перш ніж мене схоплять. Я попрямував під Бистрік, налигався з поляками і прокинувся у в’язниці.
На другий день прийшов до мене Бечір Шврака, пропхав мені в камеру хліб та воду, та й каже:
— Ось тобі, щеня, наїжся і напийся. Щоб мав чим посрати і посцяти, коли тебе вішатимуть. Твоєму другові душа висить на нитці — якщо відлетить, то Бечір мотузку лоєм миттю намастить, а такому, як ти, можна й свинячим жиром.
Отак, Енвере, я й дізнався, що ти живий. А назавтра — знову Бечір виговорює:
— Ти лиш послухай, як це собача хекає. Хекай, хекай, недовго тобі лишилось. Якщо пощастить, шия в тебе зламається, тоді не будеш мучитись, а якщо мотузка тебе душитиме — може протривати, за моїми розрахунками, і до півгодини. Тільки якщо твоєму другові віли зцілення не начаклують.
Через день — знову Бечір тут як тут:
— Кажуть, людяніше злочинця вішати, ніж голову йому рубати. Я ж кажу, що тебе найлюдяніше було б різати шматочок за шматочком. Або гарненько, як вола, настромити на рожен. Але живцем! Та й легше мені знати, що помилилися шваби, — голова відрубана гупне і спорожніє в одну мить, а повішання довго триває, ще жодного не було, щоб у корчах не всрався! І з тобою так само буде, якщо отой твій до завтра не доживе.
Отаке мені щодня відважував Бечір Шврака, і я йому ніколи цього не забуду. Хто не запитає — кажу, що таких душ, як у нього, мало лишилося в цьому світі. Бо якби не було Бечіра, я про тебе, мій Енвере, нічого й не знав би. Навіть не знав би, чи вбив я тебе, чи ні. За правилами я нічого знати не маю, і ніхто не має права мені щось казати. Але нема такого правила, щоби в’язнів не можна було лякати пекельними муками; і коли інші наглядачі чули, що наближається Бечір Шврака, вони ховалися по кутках, щоб не вислуховувати, як людина дух випускає на шибениці, бо не могли бути певні, що колись не опиняться на моєму місці, а тому навіть не чули, як Бечір говорив мені недозволене — що ти живий.