Чесно кажучи, в перші дні мені й неважливо було, чи повісять мене, і чи ти помер. Ось, зізнаюся тобі ще в тому, в чому досі не зізнавався: щоразу мені було трохи прикро, коли Бечір повідомляв, що нитка твого життя і досі не урвалася. Та коли на сьомий день привели батька на побачення зі мною, світ мій перевернувся.
Батько сказав:
— Учора ввечері забрехала в нас перед ворітьми Османова сучка. А твоя мати ще й пустила її всередину. Каже, маю повідомлення для твого сина. Для якого сина, кажу? Для отого пияка і вбивці, чи для іншого, про якого не знаю? Для того сина, про якого знаєш, каже мені сучка. Чудово, то знайди оповісника й відправ його у Беледію[140], а мені дай спокій. Викинув би її з дому, але твоя мати проклята, що тебе на мій сором породила, сказала: «Не треба». Ну, якщо не треба, то я пішов, і молися, щоб повернувся. А як повернувся — мати твоя плаче, спинитися не може. Питаю, що вона сказала? Каже: «Облиш мене!». Не облишу, що тобі сучка сказала? Сказала, чому Захір порізав Енвера і як помилився, коли його порізав. Сказала: «Я до Енвера залицялася, а він до мене ні. Захір має про це знати. Я хотіла, але він мене ні».
Після цього, Енвере, я вже щоразу чекав Бечіра Швраку, як пророка: тільки б він сказав мені, що ти живий. Не знаю, що й робив би поміж цих стін, якби ти випустив дух, і чи зміг би так сильно битися об них головою, щоб вона репнула. І щоразу, коли Бечір підтверджував, що ти живий, я думав, який же Аллаг милостивий, що батьків кинджал од мене сховав. Я вбив би тебе, мій Енвере, якби не Він.
Минув мій перший місяць у зіндані, коли ж Бечір прийшов раніше, ніж зазвичай, і каже:
— М’яке серце в імператора нашого й пана, а якби мене питали, я б таких, як ти, інакше судив. Ти хотів убити? Звісно, хотів, бо чого б то живого-здорового чоловіка ножем у живіт штрикав, якби не хотів! Тільки не влучив у потрібне місце. Якби мене спитали, я б тебе повісив, але на тоншій мотузці. Як порветься — твоє щастя, а не порветься — дістанеш по заслузі. А не отак. М’яке серце в імператора нашого й пана, годяще для якоїсь м’якшої землі, та не для нашої.
Так я й дізнався, що ти вигарбався, мій Енвере. Тож я з насолодою з’їв в’язничну юшку — не куштував кращих байрамських страв, хоч Байрам уже минув два місяці тому, і раптом відчув, скільки набралося в мені голоду й життєвої снаги. Коли пізніше мене вивели перед суд, я зізнався: винен, а ви мене судіть по справедливості. Суддя запитав:
— Чому ти підняв ножа на людину?
— Все, що я вам зараз казатиму, буде виправданнями, а я ні перед Богом, ні перед вами виправдатися не можу.
— Не мудруй, а кажи, навіщо ти вдарив його ножем!
— Я відповів би вам, кажу, але не можу, бо йдеться не лише про мене і мою честь, але й ще про двох людей. Тому й не можу.
— Якщо не поясниш, ми тебе засудимо так, буцім ти винний найвищою провиною! — кричить суддя, аж стіни здригаються.
— Звісно, винен я, — відповідаю, — я ж із ножем на друга кинувся…
Засудили мене до річного ув’язнення. Чи ж це найбільша міра, гадав я, а точно знав, що ні. Не може бути. Просто зглянувся суддя, словенець якийсь, або думав, що він же в Боснії, а тут люди звикли одне на одного сокиру піднімати, не те що якогось ножа до курей. Але помилкові його припущення, обидва. Нема за що мене жаліти, і не так уже часто в нас різанина трапляється. Тільки пам’ятають її довго і знають, хто кого ще за Куліна-бана[141] ножем штрикнув, і той ніж переходить із покоління в покоління, і ніхто нікому не пробачає. Я тебе, Енвере, не прошу пробачити мені, але не дай Боже після нас ця пам’ять лишиться.
Шість місяців я просидів у Зениці. Тюрма як тюрма, було б у зіндані добре — люди б самі зголошувалися туди сісти. Мовляв, я чесна людина, всім догоджав, от і втомився трохи, призначте мені, будь ласка, хоча б п’ять рочків ув’язнення. Е, ні! Збреше, хто таке скаже. Та все ж не можу скаржитися на те, як мені велося. Звісно, різні люди там були, і такі, що навіть око з лоба вкрасти ладні, і такі, що жінкам проходу не давали, а тепер і до чоловіків унадилися, і такі, що їм Аллаг, як і мені, не дав убити, хоч і хотіли. І такі, що знову так учинили б, тільки ніхто б уже їхню руку не втримав, навіть Він. Звісно, я нічого б не втратив, якби не бачив цих людей на власні очі, якби й не знав, що такі бувають. Деякі назавжди лишилися в моїй голові, приходять у сни й приходитимуть, поки живий, але це, мабуть, моя покара. Один такий Стєпо, католик із Вареша, цілими днями був веселий; коли вартові не чули, завжди починав співати. Був достоту соловейко, співав, як соловейко, а проти інших людей поставою був — наче соловейко проти яструба. Мені ледве до пояса сягав, ніби ті карлики, що котрогось року приїжджали з російським цирком — тільки що в Стєпо все було як у дорослого чоловіка. Лише значно менше. А пісень він знав, як ніхто, я завжди просив його заспівати отієї: «Спився молодий Алія». Коли ж Стєпо набридло завжди тої самої мені співати, він і каже:
140
Беледія — стара сараєвська тюрма, розташована поблизу Вєчниці, тодішньої міської управи, чим і пояснюється її назва: тур.
141
Кулін — правитель-бан Боснії з 1180 до 1204 року. Вираз «За Куліна-бана» вживається аналогічно до українського «За царя Панька, коли Земля була тонка».