— Гаразд, а тепер ти мені розкажи, тільки чесно й по порядку, за що ти тут, яке зло вчинив, тоді я підберу пісню, що більше тобі сподобається.
— Згода, — кажу, — чому б не розповісти, я все одно від того не втечу.
І розповів усе по черзі: як народився, як на вулиці Джуджі було нас лише троє дітей, і як вона мене завжди била по ногах. І сказав, що навіть не закохувався в неї, просто жодної іншої не знав і не знатиму, поки живу. І як двічі заміж кликав, а вона не схотіла, бо я обмиваю мерців, от від мене мертвецьким духом і тхне. Насправді відмовляла, бо знала, як я її хотів, про це я теж йому сказав, а тоді, Енвере мій, і про тебе розказав усе по правді, як вона до тебе залицялася, а ти до неї ні. І насамкінець — як я прирізав тебе посеред Седреника, а сам напився.
Слухав мене Стєпо, достеменно як німецький лікар, до якого прийшов волоцюга з трипером, не якийсь там знахар, що тільки й думає, як би запхати в тебе якусь траву, ніби ти баран, а не людина, слухав Стєпо і головою кивав. І врешті каже:
— Є в мене одна! Не про тебе, а про неї.
І заспівав мені «Дівчина із Сонця глузувала» — ніколи не чув її раніше і не почую вже більше, мабуть.
— Гарна пісня, — сказав я, — а тепер ти розкажи, за що тут.
Стєпо не схотів. Сказав, що я не вмію співати. Знаю, не в співах річ, а в чомусь іншому, і прикро мені, що сам про себе все йому розповів. Кажу:
— Стєпо, якщо не розповіси, ніколи більше твоїх співів не слухатиму.
— Гаразд, — мовив той і відійшов.
Потім я розпитував людей, що він учинив, і бачив — ніхто не знає. Або знає, але не хоче казати. І так день за днем. А мені лихий спокою не дає, я все розпитую. І тоді одного разу під час прогулянки на подвір’ї піп-розстрига з Мостара, похмурий, вусатий, з вигляду — живе зло, а насправді ні, приступив і каже, щоб я облишив розпитувати про Стєпо. Я спитав:
— Чому?
— Бо воно тобі не треба.
— Невже хтось мені заборонить знати?
Відказує:
— Ніхто тобі нічого не заборонить, але ув’язнення відбувати легше, коли менше знаєш.
І тут я аж дибки зіп’явся:
— Ти, здається, не мати мені, щоб вирішувати, як буде легше?
— Ти впевнений?
— Упевнений, — кажу.
— Ну, якщо такий впевнений, то розповім тобі, що Стєпо зробив: рідну жінку вдарив по голові мулярським молотом, а поки вона лежала на долівці, зробив соромітну справу з дитиною. З хлопчиком. Семирічним. Своїм. Ось, тепер уже не мусиш розпитувати.
Потім я уникав Стєпо, якщо він був в одному кінці двору, я завжди був у іншому. Затуляв вуха, щоб не чути його пісень, і раптом побачив, що й інші так роблять. Ті, які знали. Ті ж, котрі не знали, сприймали його веселість як свою. І як ніхто, окрім Станойє, не хотів мені сказати, що Стєпо вчинив, так і я не казав іншим.
Та бач, Енвере, він до мене в сни постійно приходить. Спершу співає, потім я дивлюся, як він б’є жінку молотом і злягається з дитиною. Часом кричу йому: «Не смій!» — часом перетворююся на Стєпо у власному сні. Ти добре знаєш, що гірше від цього тільки пекло, я й сам те знаю, але найгірше — мені воно снитиметься довіку. А не снилося б, якби він не співав, мов соловейко.
За півроку покликали мене в тюремну управу. Питає начальник:
— Як тобі, Захіре, ведеться у в’язниці?
— Так, як і мусить бути, — відповідаю.
— За домом скучаєш, Захіре?
— Не був би тут — не скучав би.
— То, значить, хочеш поїхати додому?
— Вам збрехати чи сказати чесно?
— Кажи чесно, за брехню теж можуть у тюрму посадити.
— Що ж, якщо чесно, додому я їхати не хочу!
— Як це не хочеш? — здивувався начальник, ледве з крісла не впав. — Невже знову різатимеш того Енвера?
— Не дай Боже: він мій сусід, він мій друг, та й якби не це — не став би я на людину кидатися!
— Ти впевнений в тому, що кажеш, Захіре?
— Упевнений, — відповів я, — все саме так і ніяк інакше.