— Прийду надвечір, — сказав я.
— Не сердься на мене.
— Не буду, — сказав я, — з ким не буває.
Потім я сів, добре подумав, додав, а тоді відняв: через неї я спився, через неї вбив, через неї, мій Енвере, без тебе залишився. Цього й на три життя забагато. Навіть якби був я останнім дурнем — вона б мені вже найгіршим ворогом зробилася. А я не найбільший дурень і все ж люблю її, ніби вперше. З усього так виглядає, що мені пороблено, а я би голову на плаху радше поклав, ніж вроки ті знімав. Піду до неї, але більше не кидатимусь ні на іншого, ні на себе, хай що вона мені скаже. Знаю, вдруге вже Аллаг не ховатиме від мене кинджал. Ми знову всілися навпроти. Вона почала перша:
— Пробач, Захіре, я була дурним дівчиськом, не розуміла, що роблю.
— Тобі не маю чого пробачати, а собі не можу.
— Я правда шкодую. Більше, ніж якби ти на мене з ножем кинувся.
— Нічого вже не повернеш. Та й не треба повертати.
— І про те, що тобі говорила, що не можу поруч з тобою, бо людей обмиваєш, теж шкодую.
— Було й загуло, що тепер?
— Нічого, мій Захіре.
— Зовсім нічого?
— Пробач і забудь.
— А якщо не можу тебе забути?
— Колись доведеться.
Так ми поговорили востаннє. Я більше не бачив її обличчя. Ніколи. Від того дня переді мною, як і перед чужими, вона з’являлася покритою — ми й забули, що колись було інакше. Мені не заболіло, коли вона йшла заміж, але й легше не стало. Я знав її Вейсіла, гарного, гордовитого сина беґівського роду. Одного з тих, що не ступили би й кроку вуличкою Джуджа, замалою й завузькою для нього; наших п’ятдесят кроків — половина його одного. «У хорошу родину вона заміж пішла», — казала моя мати. «У найліпшу!» — пхекав батько. Усе не міг їй пробачити.
Але батько знав, що переді мною не сміє нічого сказати, коли пройшла чутка, що Вейсіл цілісінькі ночі просиджує в тій самій корчмі під Бистріком. Тільки не було вже поляків, що грали в карти на життя й стрибали сторчака у мілку річку, зійшлися натомість гравці на великі гроші й золото. Так Вейсіл-беґ пропив і програв усе, що йому з беґівського спадку дісталося, а титулом він міг хіба прикраситись, як причинна Мара пістрявим капелюхом. Мій батько на це тільки кивав головою й мовчав, а я думав: не дай Боже тобі заговорити!
Вона народила Вейсілу чотирьох дітей, першого — поки він іще був багатий, останнього — коли вони вже й на хліб не мали. Тільки на ракію. Вона почала працювати по чужих будинках, була хатньою робітницею в якогось німака і мусила ходити в їхньому вбранні, в якім ноги видно аж до колін. І з усього її заробітку половина йшла на дітей, а половина йому на ракію.
Отак, мій Енвере, я й повернувся знову до Стєпо і до пісні, яку він мені співав. «Дівчина із Сонця глузувала: Сонце гаряче, я від тебе ліпша і від твого Місяця ясного. Пожалілося Сонце Богу: дозволь, Боже, їй спекти обличчя? Облиш, Сонце, пошлю їй кару гіршу: малих дітей і мужа-пияка!»
І все точнісінько як у тій пісні, ось тільки мене в ній нема. Якесь велике зло я вчинив, більше від того, що тебе, мій Енвере, убив, а по тому милостивий Бог тебе врятував, більше від того, що спився був, більше й від того, що рідній жінці, яка щовечора мені каже: «Чоловіче мій!» — відповідаю: «Усі ми Божі!» — а сам знаю, що їй на ціле життя вистачило б, якби я лише раз сказав те, що прагне почути кожна жінка. Але як я до Субхи казатиму: «Жінко моя!» — коли немає ні дня, ні години, ні хвилини, щоб я не казав цього тій, яка у мене в серці. Зазирну всередину й кажу: «Душе моя, душе душі моєї!». Імені її не промовляю, бо немає в світі імені, що її прикликало б.
Якесь велике зло вчинив я, Енвере. Чиню його й зараз, коли лишається п’ять хвилин, перш ніж я підведуся і сторчголов стрибну в цей день, як стрибав сторчголов із Єковаца. Якби вона прийшла і сказала: «Захіре, візьми мене, мене більше не відштовхує, що пахнеш смертю, тільки забери мене», — я покинув би жінку й двох своїх дітей, а з нею і її чотирма пішов би на край світу. Якби лиш вона прийшла і сказала так.
Я увійду в ґасульхану, а там пануватиме її запах. Інших я не відчуваю, але цей відчую, знаю напевне. І не питатиму, хто її обмивав, хто її голе тіло водою голубив, як мені не довелося голубити руками. Розіллюся, як та вода, мій Енвере, навіть до полудня не дотриваю.