Мейташ
Ця історія не оповість про шейха Юнуса, якого прозвали Тахкіком[142], бо він розпитував людей про те, що й сам добре знав. Про нього, слово даю, жодна історія не оповість. Він був молодим, той шейх Юнус, коли дитя на ім’я Алі побачило в лісі змія. «Зміїв не існує, — сказав дитині шейх Юнус, — бо якби Бог творив таку істоту, Він спершу мав би відчути страх. Якщо ти бачив змія, виходить, ти кажеш мені, що Аллаг боїться». Алі заплакав і побіг до матері.
Назавтра шейх Юнус попросив дитину намалювати йому того змія. Алі взяв перо в руку й невпевнено, але не без таланту зобразив страхітливе лісове створіння. «Хіба це змій?» — запитав шейх Юнус зі сміхом. «Ні», — відповів Алі. «Тоді намалюй його ще раз!»
Хлопець ріс, усе впевненішими ставали лінії, які виводив на папері, а шейх Юнус старів, і все менше лишалося тих, що могли відповісти на його запитання. Алі двадцять років малював змія, якого побачив лише раз, у лісі на схилі за будинком. Пішов би подивитися на нього знову, якби знайшовся вільний від малювання час. Шейх Юнус усе сміявся, але голос його вже не був дзвінкий.
Алі осліп, коли намальованих зміїв стало більше, ніж живих ластівок у світі. Останнього малював, коли вже не бачив ані білого паперу, ані своїх малюнків на ньому, ні пера, ні руки, що його тримала. Ууууу-уууу! — страшного такого змія, що аж шейх Юнус перелякався і сховався в Алі під полою.
«Ось, — мовив Алі, — хіба ж це не Бог створив і таку істоту теж?» — «Аж ніяк!» — відповів шейх Юнус. «Це ти його створив. Але не того дня, коли тобі здалося, буцім ти побачив у лісі змія, а тоді, коли твоя рука зуміла його намалювати, а очі при тому не бачили нічого, що існує насправді».
Так шейх Юнус відкрив сліпому Алі, що на світі бувають істоти, не створені Богом. Вони дихають, рухаються і мають душі, але складаються з людського страху. Тому ця історія не оповість про шейха Юнуса, якого прозвали Тахкіком, бо він розпитував людей про те, що й сам добре знав.
Не оповість ця історія і про сімнадцятьох матерів з коліна Ізраїлевого, що їх облога Єрусалима застала у товаристві їхніх сімнадцятьох синів. Красені над красенями були ті їхні сини. Якби народилися за межами Єрусалима, або ж якби завойовники не знали, до чийого роду юнаки належать, були б вони героями. Або були б героями, якби просто їхні матері менше за них боялися.
А ті матері вже бачили, як завойовники долають міські мури, випалюють за собою місто, а їхніх синів забирають у полон, щоб зарізати десь далеко, в чужому краю. Тому, поки ще не впали мури, єрусалимські матері навічно приспали своїх дітей. А щоб навіть їхні тіла не дісталися ворогам, сімнадцять матерів з’їли сімнадцятьох своїх синів, не знати навіть, котрий ліпший, кожен міг бути героєм. Що було далі — уже не має значення, бо завойовникам ніколи не дістанеться те, по що вони прийшли. Не було більше материнського страху, а вороги нізащо не дізналися б, де єрусалимські матері сховали своїх синів. Страх з’явиться деінде і буде з того самого або ж із іншого коліна. Тому ця історія не оповість про сімнадцятьох матерів і сімнадцятьох їхніх синів.
Не оповість ця історія і про того, хто все бачив, але нікому не міг допомогти. Ні про того, хто все чув, але не мав кому розповісти. Ні про того, хто завжди був тут, та коли інші вголос називали імена, жоден його не згадав. Ні про того, хто був найкращим, обраним вести за собою, але й ні про того, хто був такий мізерний і незначний, що навіть не опинився серед тих, кого повели.
Ця історія оповість про Латіфа-аґу і його друга Сулеймана, а діялося все невідь-якого року, перед однією з воєн, яких тут було стільки, що кожному зі слухачів історії вільно уявити яку завгодно з них. Але найкраще — ту, якої насправді не було, бо так буде менше мертвих голів, а історія не втратить сенсу, заради якого оповідається.
Обоє сіли верхи на своїх коней задовго перед тим, як історія почалась. Легко здогадатися, що першим, на самому світанку одного дня, у сідло свого білого коня скочив Сулейман, і тільки під полудень за ним рушив Латіф-аґа. Сулейманів страх був старий, натомість Латіфа-аґу він вразив, щойно той повернувся спиною до рідного порога. Доти він усе казав батькові: «Не поїду!». А батько просив його: «Їдь! Якщо не знаєш навіщо, дізнаєшся, щойно вирушиш».
Так і сталося: щойно рідний дім зник з очей, Латіф-аґа відчув страх. Здригання кінських крижів, дихання гарної тварини за інших обставин додавали вершникові сили, а тепер йому марилося, що кінь теж боїться. Сопе так, ніби має дух випустити, тремтить, мовби відчуває ножа під шиєю, біжить, як біжать лише ті, кому невідомо, куди ноги їх принесуть. Що більше віддалявся від батькових очей і дому, який уже не був його домом, то більше Латіф-аґа боявся. Усе квапив коня, а коли кінь пускався вчвал, Латіфу-азі він знову здавався повільним. Добрий був у нього кінь, кращий за всіх, нам відомих. Такий був добрий, що дивом дивував би кожного, хто хоч трохи на конях знається. Латіф-аґа найкраще знався на конях, та його найкращий кінь йому за диво не був. Здавався повільним і тоді, коли летів значно швидше від своєї кінської природи. Повз, ніби равлик по білому надгробку раннього літа.
142
Ет-Тахкік — спосіб повільного читання Корану з чітким і роздільним вимовлянням звуків, дотриманням усіх потрібних пауз та збалансованою вокалізацією, з поверненням до прочитаного і його повторним осмисленням. Один із трьох способів читання для тих, хто вивчає Коран напам’ять, орієнтований на засвоєння максимально автентичного звучання тексту.