Наздогнавши друга, Латіф-аґа почав стримувати й уповільнювати свого коня. Важко коневі з дикого галопу перейти на рись, важко повернутися до своєї природи, коли вже раз із неї вигнано. А Латіф-аґа не розуміє, що з ним таке. Щойно був покірний, а тепер казиться. Це ж не через Сулейманового коня? Ні, вони давно звикли один до одного. Чи ж не тому впирається, що відчуває небезпеку, когось нанюшив? Краще сподіватися, що ні. Щоб не думати про це далі, щоб до нього не повернувся страх такий же сильний, як перед цим, Латіф-аґа промовив: «Тобі шкода?».
Сулейман поглянув на нього так, як наприкінці вечірніх посиденьок дивився на останню крихту сиру. Ту, яку не можна було їсти, ту, що надгробком стояла в кінці прекрасного дня.
«Тобі шкода, друже?»
Сулейман зітхнув, із горіхової крони шугнули галки, спорюючи небо. Але не по шву, як порють його ластівки, а безладно, впоперек ткання, наче перед дощем. У повітрі, однак, не було духоти, яка віщує дощ, або ж її просто не здатні відчути ті, що втікають.
«Чи тобі шкода?» — не вгавав Латіф-аґа.
Відповів би йому Сулейман — чому б не відповісти, — та йому наче язика зв’язало. Зв’язали його п’яні пальці, щоб назавтра з похмілля було не розплутати. Або жіночі руки зв’язали, які ніхто не вчив, якими вузлами треба в’язати те, що потім доведеться швидко розв’язувати. Якщо заговорить, він друга образить. Або сам заплаче. Тож краще йому мовчати, поки Латіф-аґа не вгамується із питаннями.
«Чи жаль тобі Баня-Луки?» — спитав іще раз Латіф-аґа і відразу ж узявся перелічувати все те, чого мало би бути жаль. Але, на диво, не згадав нічого із втраченого, тільки те, що воно колись було, а тепер нема. Спалені будинки й розграбовані скрині, поля, якими промчала навісна переможна кіннота ворога, якій більше ніщо не загрожує, навіть голод не страшний, тож і легко їй толочити пшеницю під собою, дітей і жінок, хустки, що попадали у Врбас, худобу, що ревіла зі стаєнь, молоко, що напувало землю, з якої потім нічого не проросте, бо не настав іще такий час — хоч, може, й настане, — коли виросте дерево, схоже на корову. Нічого з цього не тримав більше в голові Латіф-аґа, тільки акшамлуки, ашиклуки і теферичі[143]. Те, чого в розпал його біди все одно не було, скільки могло і мусило бути.
Зрештою і він замовк, переніс увагу на свого вороного. Кінь тим часом підлаштував свою рись до рисі білого друга. Йому й самому так легше. Хтось інший переставляє вороному ноги, а він собі відпочиває. І Сулеймановому білому коневі так само. Він теж відпочиває, поки той другий біжить замість нього. Коли в людей таке, люди кажуть: «Чи мені здається? — подивися лиш, як добре!». А коли коням отак, вони знають, що це насправді. Коням ніколи нічого не здається, їм і вигадувати нічого не треба.
Латіф-аґа і Сулейман, і їхні двоє страхів, що непомітно зрослися в один, але більше схожий на страх Сулейманів, на початку свого шляху. Та позаду в них лишилося все, за чим їх знали інші.
Позаду в них — остання грудка сиру і все, що вони мали. Латіф-аґа завтра знову питатиме про те, що й сам добре знає, але відповіді не буде. Мовчання може тривати так довго, аж заніміє той, хто мовчав. Та доти ще є час, рівно стільки, щоб двоє вершників наздогнали тих, кому сама собою оповідається ця історія. А ті скажуть: «На Бога, це ж неможливо!». Чи «Він усе це вигадав!». Чи «Не така вже й цікава історія, чули ми й кращі!».
Тож ті залишаться там, де перебувають, а двоє вершників продовжать свій шлях на коні вороному й коні білому, поки не доїдуть до білого відполірованого каменя, біля якого буде хтось, хто їм скаже: «Далі нема дороги!». Страх не дозволить їм повернути назад, отож двоє друзів і спочинуть на тому камені. Там усе закінчиться.
І нарешті: ця історія не оповість про кадуну[144] Дуді Булу, що хотіла стати муалімою[145] і збудувала мечеть на пагорбі над Сараєвом. Оскільки їй забракло золота звести мінарет, вийшла і не мечеть, а месджид[146]. Але то було не останнє лихо, що спіткало Дуді Булу з її спадком. Орди принца Євгена за сто п’ятдесят років по тому спалили месджид. Потім люди відбудували його, але він горів іще двічі. Довкола виростали могили, їх ставало все більше, бо могил ніхто ніколи не палить та й нема кому в могилі перекинути свічку чи гасову лампу. Зрештою люди не змогли більше відроджувати з попелу месджид Дуді Були, чи, може, віра їхня зносилася, і на його місці звели житловий будинок. Невдовзі зникли й могили, а в котрійсь книзі лишилися записаними тільки п’ять імен із тих, що були поховані довкола месджида Дуді Були: Ахмед Алемдар, хаджі-Сулейман Кундур, Муло Пакрич, Афіфа-ханим, донька Абдулаха, і Абдулах, син Мустафи. Ні кладовища, ні могил, ні святині тут більше немає. І пам’ятника Дуді Булі немає. Але в пагорба залишилося ім’я Мейташ — білий відполірований камінь, на якому спочили ті, про кого ця історія не оповість.
143
Ашиклук, розмова закоханих, поряд з акшамлуком, вечірньою розмовою за кавою, та теферичем-пікніком — традиційні форми дозвілля в мусульманській громаді.