Лепант
Камінець із діркою приносить щастя. Так Лані казали в дитинстві, коли із Тузли, де тато працював у солеварні, вони кожного липня їхали на море у Заостроґ. Камінець мусить бути абсолютно гладенький, нема щастя в тих, що сильно роз’їдені й пориті мушлями, і ще хтозна-чим. Такі камені мама використовувала для шліфування п’ят, але про них було абсолютно неправильно вважати, буцім приносять щастя. Щасливим був тільки гладенький, з однією-єдиною діркою з рівними краями, якої не прогризла жодна жива істота, камінець, що сам собою з’являвся на пляжі. Каменів для шліфування п’ят на березі ніколи не бракувало, а справжній щасливий траплявся вкрай рідко. Його завжди знаходила котрась зі старших дівчаток, а таких було дуже багато на курорті від заводу «Сода-Сіль»; Лана взагалі-то була найменшою, тому тільки заздро дивилася, як мами просилюють нитку в отвори щасливих каменів і вішають їх на шию дівчаткам — як медаль на шию маленькій румунській гімнастці на екрані в залі з телевізором — і вони до кінця літніх канікул, і навіть довше, у Тузлі, коли надходила осінь, починалися дощі й доводилося вдягати синю шкільну форму, гордо носили на своїх шиях знак щастя. Яке щастя принесли їм ті камінці?
Лана про таке ніколи не думала, та й чому б мала? Принаймні в її розумінні було досить і того, що вони знайшли гладенький камінець із діркою, а вона ні. Отже, їй не пощастило.
Тато лежав на пляжі перед рестораном «Сонце», накривши обличчя газетою. «Такий камінець?» — питала вона його. «Не такий», — зиркав одним оком він. «Може, цей?» — «Ні, не підходить». — «А оцей?» — торсала його за плече. Тато інколи засинав на пляжі. «Ні, не такий, бачиш, він пошкоджений мушлями». Тато сидів на терасі ресторану «Сонце», курив і пив пиво «Ледерер». «А цей камінець?» — прибігала Лана з пляжу. «А оцей?» — вона виймала другий, потім третій, четвертий камінець із кишень шортиків-сафарі. «Ні, ні, ні! І не напихай стільки каменів у кишені, мама розсердиться і зашиє їх, і не буде в тебе кишень». Тато згорів на сонці, тітка Нерміна намастила йому спину йогуртом, тому він у темній залі з телевізором дивився на маленьку румунську гімнастку. «А оцей?» — питала його Лана. «Ні, серце, цей теж ні». — «А ти б мені сказав, якби знайшовся потрібний?» — «Звісно, а то як же».
Вона була терпляча, як земля в посуху, казав дідусь Відойє, була такою доброю, ніби це дитина від дитини, а не від вас двох, казав татові й мамі дідусь Сафет. Вона шукала камінь, що приносить щастя, і ніколи не плакала, не знайшовши, і ніколи не очікувала від тата, що він його шукатиме. Знала, що мусить знайти сама.
Так було першого літа, коли вони поїхали у Заостроґ тільки удвох, другого літа, коли мама поїхала теж, і третього, коли маленький братик Деніс перестав дихати в автомобілі посеред магістралі на Макарску. Тато гнав машину як божевільний, мама кричала. Тато сказав: «Не дивися, дитинко, твій братик помер». Лана все-таки подивилася на нього. Якби вона знайшла щасливий камінь, то повісила б його братові на шию, поки він іще дихав.
Ішов дощ, коли тато ніс на плечі маленьку бляшану скриньку так само, як носив кавун із базару. Тільки у скриньці був братик Деніс, а не кавун, який тато із тріском розтинав навпіл, кажучи: «Солодкий, як для злидня мед!». Дід Відойє тричі перехрестився, дід Сафет дивився на свої відкриті випростані руки, а тоді наче вмив обличчя сухими долонями. Мама плакала, тато тримав її попід руки, щоб не впала. Люди з фабрики підходили й говорили: «Мої співчуття, мої співчуття, мої співчуття», — і подавали руку всім, хто стояв рядком біля маленької бляшаної скриньки. Тільки її гладили по голові й не казали нічого. Якби вона знайшла щасливий камінь — наділа б його на шию.
«І це минеться, моя Мілко!» — казав дід Сафет Ланиній мамі, коли вона багато місяців по тому починала плакати без причини. Тато мовчав і думав про те, що все могло б закінчитися по-іншому, якби замість «фічо» він того дня взяв службову «акулу». Кавун більше ніколи не був солодким, як для злидня мед, і вони більше ніколи не їздили на море у Заостроґ.