Так за першою ж кавою було вирішено, що відбуватиметься влітку. Звісно, не говорилося про те, ким Лана й Тончі будуть одне одному на той час, але їхні змовчані бажання цілком збігалися.
І він його знайшов.
Білий, схожий на грудку солі, він вирізнявся серед усіх інших каменів на пляжі в Заостроґу. Значить, його легко було знайти, і це справжнє диво, що ніхто не знайшов його раніше за Тончі. Отвір посередині мав діаметр близько пів-сантиметра, був бездоганно круглий і гладенький. Камінь був ніжний, і Лані здавалося, що це через того, хто його знайшов. І ще камінчик був м’який. Якщо сильно стиснути його вказівним і великим пальцями, він угинався. Або ні. Тончі сказав, що це неможливо, але добре, що вона у це вірить. Вона доводила, що її камінь не такий, як інші камені. Де б вони не були в Заостроґу, а потім і в Заґребі, куди б не повернулися, вона порівнювала звичайні камені зі своїм.
— Якщо хочеш, віддамо його на аналіз, — запропонував Тончі.
— Можна, але ненадовго.
— Бартул огляне його за день. І поверне неушкодженим.
Бартул був старший брат Тончі, геолог, що багато років працював на Близькому Сході, шукаючи нафту, а потім втомився від усього потроху і повернувся до Заґреба викладати в університеті. Він часто їздив у Заостроґ, рибалив і доглядав сад, а на Хварі мав свій оливковий гай, тож щороку витискав домашню оливу. А в Заґребі керував клапою[147], яку складали студенти-далматинці, і з ними вивчав старі селянські пісні. Сміявся менше за Тончі. «Це він через пісні такий, — казав брат, — оплакує кожну Мару, яка в них утопилася, і кожного Юру, який з моря не повернувся».
— Жодних проблем, — сказав Бартул. — Не дай Боже мені його загубити, я краще власну голову загублю, ніж невістчине щастя.
Але наступного дня брати вже не сміялися. Тончі було повідомлено результати аналізів.
— То як, скажемо їй?
— Не знаю, що й робити, брехати не можу, краще ти бреши!
— Я теж не буду.
— Ну, тоді скажи їй.
— Побачимо, чи скажемо…
— Що сталося? — запитала вона. — Ви схожі на лікарів, які хочуть повідомити поганий діагноз.
— Десь так воно і є, — сказав Бартул.
— Інфаркт чи інсульт? — сміялася Лана.
— Це, дорога невістко, ніякий не камінь.
— Як це не камінь?
— Дуже просто. Це людська кістка, частина кістки, не знаю, якої саме. Її вік — понад чотириста років.
Вона дивилася на Бартула — той не жартував. Тоді поглянула на Тончі: він втягнув голову в плечі, наче був у чомусь винен, і збирав крихти з кав’ярняної скатертини. Лана подумала, що це, без сумніву, чоловік її життя. Якщо така дрібничка, малий радісний камінчик, настільки його схвилювала і змусила так перейматися, тоді точно варто лишитися поруч із ним. Що ж до неї самої, кістка з діркою була тим самим щастям, заради якого її батько терпляче забирав газету з обличчя і повторював: «Ні, не цей!».
Покійний Мухаммад Хорват, мертвий Ланин тато, як і всі ті давно померлі, про чиї життя ми зараз розповімо.
Перший серед них зветься Якіша Матутін, а в історії він з’являється в ту мить, коли веслує від берега в напрямку острова Хвар. Сам у човні, який наповнюється водою, він не знав наперед, що тут гниле дно, бо човен не його, і не знав, що вітрило не витримає посеред протоки і розлетиться на шмаття, ніби хоругва війська без короля. З кожним рухом весел Якіші стає все важче, і все менша ймовірність, що він добереться до Хвара. Часом він зупиняється, руками вичерпує воду, яка вже покрила його ноги до кісточок, і згадує міцним слівцем мертву Радакову матір. Хоча руки в Якіші утричі більші за руки найбільшого велета під гірським хребтом Біоково, у них не вміщається багато моря. Та добре, що хоч трохи вміщається, бо коли він тонутиме, а він тонутиме, бо плавати не вміє, менше моря зайде Якіші в легені, ніж зараз його зібралося в ямці між середнім та безіменним пальцями. Але він ще бодай раз згадає мертву Радакову матір і його самого, що віддав за нього дочку з двома фальшивими золотими посагу, а тепер жене його з двору, коли той приходить просити на їжу — не для себе, а для дітей і для неї. Каже: «Те, що даю від серця, те віддав, і воно вже не моє, а ти викручуйся сам або припни хіть і почекай кращого часу, щоб дітей робити. Турки підступають і палять усе довкола себе, хай кожен береже те, що має». Так говорив Радак Якіші, а він украв у нього човна і вирушив на Хвар, де багато добра, але й багато способів до нього дістатися, він нагодує дітей, або хай його спалять живцем, але він не знав, що у Радака гнилі й вітрило, і човен. Дурень без крихти розуму: хіба би той Радаків човен теліпався в бухті, досі не вкрадений, серед стількох голодних, зачумлених та розлючених людей, якби міг пливти?
147
Клапа — форма традиційного чоловічого акапельного співу в Далмації (Хорватія), що сягає корінням традиції церковного співу приморців. У місцевих говірках «клапа» означає «громада друзів, товариство». 2012 року клапа проголошена об’єктом нематеріальної спадщини ЮНЕСКО.