Другий, про чиє життя ми розповімо, при народженні був названий Дабішею. Він стеріг овець требинського аґи Рамізбеґа, але не зумів їх устерегти від себе. Надійшов один чоловік, убраний у червоний каптан, шаблю мав за поясом, на голові — ковпак вельможі, і побачив, як Дабіша робить оте-во з найліпшою Рамізбеґовою вівцею. Запитав, чия це вівця, і сказав, що живцем його в гарячій смолі скупає, як мати рідну дитину, бо він гяурським сіменем опоганив турецьку вівцю. Погнав Дабішу незнайомець у червоному каптані, щоб привести його до аґи требинського Рамізбеґа, який змусить усе коліно Дабішине сім днів смолу збирати, щоб тому до горла сягнула, коли його в ній варитимуть.
— Ти хоч знаєш, хробаче гяурський, що за десять днів Хаджійський байрам[148], і те чотириноге, можливо, було на пожертву призначене?
Ні, Дабіша не знав, та й, правду кажучи, не дуже добре зрозумів, про що його Рамізбеґ запитував. Але подумав, що легше відбудеться, якщо скаже — знаю! Аґа здивувався, ще ніколи йому гяур не перечив, та ще й так відкрито й спокійно, з лагідним телячим поглядом.
— А ти знаєш, що я порубаю всю твою рідню, якщо не націдять мені смоли доволі, щоб змити твою погань?
— Знаю, — сказав Дабіша, — але вони націдять, мій ясний пане, вони золоті руки мають.
Так говорив Дабіша і дивився на аґу, ніби корова на конюшину, а вії в нього вигиналися, наче в дівчини перед сватанням. Рамізбеґ тоді заходився описувати йому всі муки, які Дабіша пройде у гарячій смолі, перш ніж душу свою гяурську випустить у повітря, щоб її зніс холодний вітер, що із Боснії дме.
— Так, — погодився Дабіша, — моя мати казала, що море солоне, як сльоза, то я чомусь думаю, що це від душ, які були занадто тяжкі, аби до Бога полетіти.
Ім’я третього давно мертвого — П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто, і в ту мить, коли він з’являється в нашій історії, йому бракує тільки великої доблесті й звитяги, щоби перед Богом та людьми підтвердити пишноту свого імені й винятковість свого короткого перебування на Землі. Йому лише тридцять, а він уже відомий як математик, поет і цілитель, брат ордену святого Франциска, який, укріпившись у мудрості, вірі й доброті, вирішив — якщо вже інші не хочуть, — вирушити з флотом Священної ліги до далматинського й грецького узбережжя і там вступити в бій з галеонами невірних турків, з півмісяцем і зіркою, що загрожують зі сходу і тримають у страху весь Божий світ. П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто саме прощається з матір’ю Веронікою перед батьківським домом, обсадженим кипарисами, на горі, звідки видно сім церков, які П’єтро бачив змалку, а разом з ними — місто, що, з волі Божої, пливе над водою. І поки він дивиться, йому здається, ніби бракує ще тільки однієї великої перемоги, щоб полинути в небо, разом із церквами й палаццо, мостами й бібліотеками, як провісник дива, про яке не написано в Біблії і яке тут відчуває кожен, — коли земна держава стає небесною. Вероніка цілує руку П’єтро. Він волів би висмикнути її, але жінка не дає. Це рідкісний момент, коли віра стає сильнішою за материнство. Вероніка цілує руку не синові, вона цілує руку святому.
Коли до берега залишалося ще сто метрів, а вода вже дійшла йому майже до колін, Якіша Матутін припинив згадувати мертву Радакову матір і звернувся до святого Ніко. «Дай мені відчути землю під ногами, а якщо не можеш, дай мені навчитися плавати, і я тобі до кінця життя служитиму, як Богові!» Так він пообіцяв, і молитву його було почуто. Гнилий човен потонув саме тоді, коли Якіша уже міг кінчиками пальців намацати дно. Море вливалося йому до рота, вривалося в ніздрі, він задихався й хрипів, але крок за кроком посувався далі й усе повторював, що святому Ніко служитиме до смерті, як Богові. Йому навіть на думку не спали дружина й діти, жорстокий Радак, голод і мор. Великий чоловік боровся за життя, і, їй-богу, на берег він упав живим.
Тоді Рамізбеґ запитав Дабішу:
— А чи ти, хробаче гяурський, міг би зараз своїм язиком повторити «Аллаг ілялаг»?
— Міг би, ясний пане, я ракії не пив, щоб у мене язик заплітався.
— Ти не боїшся?
— Ні, чого ж мені боятися.
— Ти це вимовив би, навіть якби все одно гарячою смолою абдест брав?
Дабіша знову чогось не зрозумів, але йому подобалося говорити з аґою, ще ніхто його так не приймав, не вислуховував те, що він каже, не розкривав широко очей, не підіймав брів од подиву після кожного Дабішиного слова. Він не хотів розчаровувати аґу своїм нерозумінням, тому сказав:
148
Курбан-байрам, Хаджійський байрам, або ж Ід аль-Адха — триденне свято жертвопринесення в ісламі, що починається в день закінчення хаджу до Мекки.