— Ясний пане, холодний вітер все одно мою душу в морі розвіє, тому я можу говорити все, що хочу.
— Тоді скажи: «Аллаг ілялаг»!
Так і промовив Дабіша слова, які зробили його мусульманином. Після цього він не став анітрохи розумнішим, серце в нього залишилося таке саме просте, як та кошара, з чотирьох колод і чотирьох пеньків зроблена, а голова така сама порожня — Аллаг мав би дуже зменшитися, щоб у ту людську душу вселитись. Рамізбеґ замовк, дивився на нього і довго намагався зауважити зміну. Але її не було. Жодної. Бук залишиться буком, навіть якщо його бавовною назвуть. Після перетворення Дабіші на Абдулаха віра Рамізбеґа радше похитнулася, ніж принесла йому захват від учиненого. Та все-таки він зглянувся і зберіг Абдулаху життя. Звелів, щоб його відвели до Ульциня і продали. Раб Абдулах був сильний, як троє коней, і очевидно слухняніший за всю славетну султанську кінноту.
П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто саме молився Богу, тому з його імен, якого щойно зрікся Абдулах, не пізнавши його як слід, як не пізнав і нового для себе імені. Молився П’єтро за всіх людей, яких любив, тоді за тих, кого знав, за тих, кого зустрів і забув, але й за тих, кого лише проминув, не зауваживши навіть. Молився П’єтро за людей, яких ніколи не зустрічав, але міг би, якби випала нагода, і за людей, яких зустріти не міг, бо вони сповідують віру в Господа Нашого Ісуса Христа в таких закутках земної кулі, де нога П’єтро ніколи не ступала. Молився П’єтро за мертвих, що полягли у славу Його імені. Молився за невірних, яких знищила рука праведника і які пізнали б Христа, якби не перейшли праведникові дорогу. Молився за тих, що в останній битві загинуть як герої. І за тих, що в останню мить злякаються, — хай простить їм Господь! Молився за турків, яких уб’є власною рукою, замість вказати їм шлях до Христа. Така вже різниця між миром та війною. Хай же буде прощено воїнам!
«Чого ти прийшов?» — запитали хваряни Якішу Матутіна. Він спромігся сказати їм тільки те, що дружина й діти в нього голодні і не доживуть до осені, якщо він їх не нагодує. «Крадіжка і втеча морем! Не гріх було би тебе повісити, доки ти й тут щось не вкрав», — резонно виснували хваряни. «А якщо ти прийшов, щоб здійняти бунт, тебе взагалі треба четвертувати, за руки й за ноги прив’язати до мулів, та й погнати їх на чотири сторони світу. Острів маленький, і якщо тобі пощастить, вони недалеко забіжать!» — «Я не красти прийшов і не зчиняти бунт, — сказав хварянам Якіша Матутін. — Я прийшов просити». — «Ну, це вже краще, — відповіли на це хваряни, — якщо ти прибув жебрати, ми зглянемося і просто кинемо тебе в море. Прошаків ми вішаємо, але у кращі часи. Теперішні такі жорстокі, що гірше й не буває, тож ми просто кидаємо їх у море».
«Але ти сильний, і якби весло було втричі більше від звичайного, ти б і таким веслував», — сказали хваряни після нетривалих роздумів. Якіша Матутін визнав, що це справді так. «А ми якраз маємо зібрати команду на галеру, інакше нас випалять гірше, ніж за Матієвого повстання[149]. То якби ти за весло сів, хтось один із наших був би врятований; а хто зна, може, ти ще й живим повернешся».
Тож хваряни пообіцяли Якіші Матутіну, що нагодують його дружину й дітей — заприсяглися своєю честю й Богом, що засвідчив піп Іван Урлич Драшничанин, — якщо той займе місце на галері. Він погодився зі щирим серцем. Якби не повірив хварянам, йому все одно було б не жити. Так він принаймні міг вірити в те, що його дружина й діти виживуть всупереч жорстокому Радаку, і ця віра давала йому сили жити далі.
Абдулаха продали Абдулахові, ефіопському работорговцю, спекулянту, дурисвіту та безбожнику, що був, проте, корисний імперії, тому його й терпіли в Стамбулі, навіть не просто терпіли, а й шанували, хоча побоювалися, що з котроїсь із подорожей він таки не повернеться, бо хворобливі пристрасті колись таки позбавлять його голови. Подейкували, що він і сам колись був рабом, але того ніхто не міг з упевненістю підтвердити. Та відомо було, що він не пропустить жодного велета, гіганта, жодного сильного чоловіка-раба, незалежно від кольору шкіри та походження, ринку, на якому його продають, і ціни. Абдулах готовий був їхати в Дамаск лише заради якогось кремезного татарина, до Бухари через велетня-мулата, народженого в Марокко, чи навіть до Москви, де таємно, через тільки йому відомі зв’язки, за повний горщик золотих купував монгола, що був на дві голови вищий за найвищу людину в світі, а завширшки такий, що його й четверо людей не обхопили б, якби за руки взялися і в коло стали. Вибравши й купивши сильного раба, Абдулах віз його у свій солунський палац, або в Сараєво, де також мав маєток, або у Драч до брата; якщо ж нічого з цього не було можливим, раба відводили до першого ж пристойного нічлігу. Слідом за ним прибували Абдулахові слуги, несучи велику дубову конструкцію, схожу на ті, до яких прив’язують бичків перед кастрацією, і заносили її до покою, де Абдулах збирався ночувати з Латіфою, своєю дружиною, каїрською красунею і найзухвалішою жінкою в довгій історії торгівлі людьми. Вона супроводжувала чоловіка в кожній подорожі, мабуть, ще й тому, що вірність Латіфи ніяк не можна було порівняти з Абдулаховою. Обраного раба припинали ланцюгами до дерев’яної конструкції так, щоб кожен м’яз на його спині був напружений і чітко окреслений, мов ті тосканські пагорби, якими під ту пору в молитовній тиші бродив П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто. Коли раб був готовий, слуги йшли геть, до покою заходила Латіфа і гола лягала на ліжко. Зв’язаний чоловік вражено дивився на найпрекрасніше жіноче тіло з усіх, що побачить за життя, і ті кілька хвилин, упродовж яких Абдулах обирав один із сотні своїх батогів, любовно зібраних на просторах від Лісабона до Сибіру і від Багдада до Тунісу, для багатьох із тих рабів ставали єдиним раєм серед усіх раїв, куди він не потрапить. Вибір Абдулаха був зіткненням серця й розуму, він передбачав велику мудрість і знання, але також і самовладання, до якого той загалом схильний не був. Для того, що мало відбутися далі, треба було обрати батіг, відповідний до товщини й міцності шкіри раба, що різниться від людини до людини, але й від країни до країни, від раси до раси. Абдулах на око мав оцінити шкіру, а про різницю між білошкірими слов’янами і темношкірими африканцями, які не могли мовити жодного слова жодною з відомих мов, він уже знав усе. Але мусив ще оцінити й самого себе: скільки нині має сили в руках, які думки його мучать, чи свідомість його повністю тут, чи деінде, чи сповнений бажання його день, бо якщо ні, годиться обрати м’якший батіг, бо ж дорога до втілення бажання триватиме довше. Після вибору батога треба було зробити ще тільки одне — запхати рабові до рота дерев’яну грушу, і любовна церемонія Абдулаха могла розпочинатися.
149
Матія Губец — хорватський народний герой, очільник селянського антифеодального повстання 1573 року.