За півгодини після невдалого фотографування на порозі його дому з’явився підполковник Здравко Мажар. Те, що він був у камуфляжному однострої, Бакрача не стурбувало б, але генеральська зірка на його погонах краще за всі слова пояснювала, навіщо Мажар прийшов.
Наступний ранок Бакрач зустрів за кухонним столом, сидячи поміж Дівною та Ґораном. Казав їм, що справжньої війни у Боснії, можливо, і не буде. І не надто розумно тікати у Заґреб, бо хтозна, як їх там зустрінуть, коли почують, що приїхали з Пале. Та й що вони взагалі мають у тому Заґребі? А тут мають усе: будинок, роботу і його, щоб глядіти дітей. Гаразд, якийсь час він їх не зможе глядіти, але це довго не потриває, та й справжньої війни не буде. Його викликають лише для годиться. Якби не для годиться, то хіба запропонували б старшому прапорщику звання полковника? Ех, брате, та ти хоч знаєш, що таке полковник? Та якби все було серйозно, я в Булаїча[25] навіть зіграти полковника не міг би! Та що там зіграти, я не міг би бути навіть каскадером-дублером полковника!
Отак балакав Вєролюб Бакрач, намагаючись насмішити доньку й зятя, а вони переважно мовчали й дивилися на його пальці, що витанцьовували на столі. З двома малими дітьми, спокійним і влаштованим життям і першою палкою закоханістю, яка успішно тривала вже третій рік, вони двоє знаходили достатньо причин, щоб стати біженцями, і добре знали, якою небезпечною дурницею було все, що він тут говорив. Майже потерпали, що ніхто не постукав їм у двері й не сказав, що мають десять хвилин на виселення. Старий і сам, звісно, не вірив у свої балачки. Серце леденіло йому в грудях, більше через те, що міг залишитися без них, і менше через те, що Мажар поставив йому ультиматум: «Настав час, брате Любо, боронити те, що наше. І якщо ти в оборону не станеш, я не знаю, хто й стане. Чи, може, гадаєш, що ця дрібнота мусить без батька лишитися, бо дідові миліше сидіти вдома і бавити внуків замість солдатів навчати? Якщо батьки не йдуть, тоді синам доводиться захищати вітчизну».
Отже, Бакрач вирішив таки вдягнути новий однострій і начепити полковницькі відзнаки. І вірив, що жоден би на його місці не вчинив інакше, дозволивши мобілізувати зятя, який ще й до того ж хорват, і загнати його в шанець тільки тому, що сам затявся і вирішив, що після занепаду Тітового війська жодне інше його вже не зацікавить. Якщо його від попереднього вернуло, то й це не полюбиться, але є щось більше й важливіше за будь-яку армію. Це те, що робить нас людьми. Хай як йому було страшно, Вєролюб Бакрач знав, що чинить правильно, і сподівався, що доля його за це винагородить.
Надія його сповнилася навіть раніше, ніж очікував. На початку липня 1992 року він стояв на скелі над містом, склавши руки за спиною, і розглядав долину ріки, що простягалася вдалеч, до новосараєвських багатоповерхівок та Іґмана[26]. Він знав, що в нього не поцілять, а тих десять хвилин у ворожому прицілі важили більше, ніж усе, що міг би сказати солдатам. Вони боялися куль, хоч не пережили ще жодного обстрілу. Може, саме тому й боялися. Їхній полковник — скільки б не нагадував собі, що він тільки старший прапорщик — особистим прикладом показував їм, що причин для страху немає. Для них він був героєм, але сам у глибині душі знав, що ця війна виїденого яйця не варта. Він дивився на місто, залите сонцем, на дахи, що розквітали хмарами пороху, на мурашок, що бігли вузькими вулицями і ховалися за мініатюрними сміттєвими контейнерами, і думав: як би добре було, якби існувала отака іграшка. Великий макет міста, населений дресированими мурахами, навченими поводитись як люди. Він купив би таку іграшку своїм онукам, скільки б вона не коштувала. Хай би тільки вони трохи підросли.
Він пішов у затінок, подалі від міномета, за кожним пострілом якого в нього боліло ліве вухо — він пробив барабанну перетинку ще хлопчиськом, наслідуючи батька, що завжди завзято чистив вуха; ліг на траву й заплющив очі. Прислухався до вибухів удалині, міномет озивався щодесять хвилин, а тоді раптом подумав, що більше не чути бджіл. Раніше він завжди їх чув, коли лягав у траву. Хай якою нікудишньою була ця війна, все ж вона спромоглася розігнати бджіл. Полковник Вєролюб Бакрач зітхнув за ними, подумав також, що ніколи ще не був таким важливим, як нині для свого переляканого війська. Йому здалося, що від того не може бути зла.
Але те, що й військо у своєму страху не таке вже дурне і що його ілюзія миру й щастя не досить точна, стало ясно за якихось три дні. Було оголошено загальну тривогу, бо супротивник пішов у наступ. Мусульмани видерлися на горби й схили над містом, застали вартових зненацька й захопили перший ряд траншей, яких ніхто не стеріг, і тепер їх треба відбити. Почалася контратака, артилерія додатково засипала мурашине місто, а Бакрач зі своїм загоном вирушив на передову. У вантажівці панувала тиша, хлопці трусилися зі страху, і як же їм було не труситися, коли все це були міські діти, які навіть мотики, не кажучи вже про автомат, досі в руках не тримали. Коли вони зупинились, один із солдатів почав плакати й кричати, і вони заледве випхали його з машини. Хтось копнув хлопця ногою під зад, і він розтягнувся на леваді на повен зріст, наче чимось дуже завинив.
25
Велько Булаїч (нар. 1928) — югославський актор, сценарист та кінорежисер чорногорського походження. 1969 року зняв найбюджетніший югославський фільм «Битва на Неретві», присвячений подіям Другої світової війни.
26
Іґман — гора Динарського нагір’я на південному заході Сараєва, 1502 метри над рівнем моря, одна з локацій зимової Олімпіади 1984 року. 1993 року тут точилися жорстокі бої між боснійськими та сербськими військами.