П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто з милості Божої та волі правителя Священної ліги виряджений був на острів Хвар, щоб наглядати за формуванням тамтешньої команди, а потім узяти на себе командування самою галерою. Йому допомагатимуть двоє досвідчених мореплавців, та позаяк ідеться про дещо специфічний випадок, роль духівника тут важливіша за мореплавні та військові знання. Острів’яни схильні до бунтів, не так давно вдарили по власній знаті, роками їх доводилося стримувати вогнем і мечем, вони небагаті на розум, але вперті. З їхньою вірою щось негаразд. Якщо дивитися збоку, можна сказати, що це благочестиві люди, у молитвах старанніші за Падую і Венецію, та й багато громадян Риму не зможуть їм дорівнятись. Але їхня віра за суттю язичницька. Вони перебиратимуть Богові бороду, чекатимуть, що Ісус підійде до них особисто і допоможе витягати сіті з моря, у час хвороби їм ввижатиметься Діва Марія, і вони намагатимуться вхопити її за руку. Духовний аспект віри їм абсолютно невідомий, для них усе створене з м’яса й кісток і вкрите шкірою, тому вони легко розчаровуються, коли не бачать у такій вірі практичних переваг. Тоді вони богохулять і лаються, ладні ще раз розіп’яти Христа, нападають на його слуг. Якщо таке чудо можливе, їх варто навернути у справжню віру. Якщо ж ні, тоді їх треба тримати в страху. Краще, наприклад, засудити на смерть невинного, ніж дозволити знову зчинити бунт.
Слухав П’єтро, що йому кажуть, як апелюють до його чернечого завзяття, ладнають золоті карети для його марнославства, як підлещуються, запевняючи, що вони не вищі від нього, а насправді брешуть, і їм незручно, що брешуть, і пишнота їхніх титулів і звань минає й розсипається, обертається на порох, аж доки перед довгим мовчанням П’єтро не впадуть ницьма до його ніг і заволають: «О ти, наречений неба, брате всіх живих істот, у яких Господь вдихнув життя, безжальний і справедливий воїне нашого святого Франциска, врятуй нещасний Фарос, зроби дикунів достойними себе!».
Але він не мовчатиме так довго, відповість їм, хоч і не повірить жодному власному слову, і прийме запропоновану почесну місію, і вдаватиме, наче не помічає, як вони женуть його від себе, глузують з його бажання допомогти в боротьбі проти невірних та євангелізації Сходу, та ще й схилиться перед ними й дозволить їм повірити, ніби віра малих братів ордену ближча до глупоти, ніж одна людська губа до іншої.
Принижений та ображений, поплив П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто у напрямку острова Хвара, назустріч людям, про яких не знав нічого, щоб розділити з ними долю. Якщо буде найжалюгідніша галера у великому флоті Священної ліги, чиї кораблі вже випливли з іспанських портів — а невдовзі випливуть і кораблі під знаком папської держави, і славою увінчані галери венеційські, — тоді буде нею саме оця хварська. Слава їй не припаде, і жертва її теж не буде врахована.
Піп Іван Урлич Драшничанин не розшукував Якішу Матутіна, ні щоб переказати, як там його дружина й діти, ні щоб збрехати, що вони вітають і підбадьорюють його перед відбуттям на велику битву. Він заледве чи й згадав про нього після того, як вином розрахувався з двома каліками, що допомагали йому в короткому плаванні. Він мав свої турботи, але про них нічого не відомо, та й не могла дійти пам’ять про них до наших часів. Простих священиків були тисячі, і куди б ми зайшли, якби знали все про кожного, про його клопоти й страхи. Роль Івана Урлича Драшничанина в цій історії закінчилася на тому, що він галерникові Якіші Матутіну, уродженцю Заостроґа, сплатив ціну його життя. Здається, що це багато, але вже чотири століття й кілька десятиліть на додачу мертві всі, так чи інакше. Той, чия голова коштувала фунт-другий солоної риби, і так само ті, хто таку ціну призначив.
Але поки історія триває, живий іще відчай Якіші Матутіна. Коли піп не відвідав його і не розповів, як усе було в Заостроґу, він запідозрив, що той його обдурив. Не пішов до його дружини, а олію, зерно та рибу розпродав під голодним Біоковом. Так думав Якіша, тож і намагався втекти з фортеці, де тримали майбутніх галерників, ще й добре годували, аби ті мали сили, коли знадобиться; але його щоразу ловили, ще й до воріт не встигав він добратися. «Приведіть мені попа — і я не втікатиму», — казав Якіша хварянам. «Чого це тобі закортіло, останнього причастя, може? Хочеш звільнитися від гріха? Кожен, хто помирає за Бога, — безгрішний, так що можеш бути спокійний», — відповідали йому хваряни найученішими з відомих їм слів, а потім сміялися з убогої худобини у завеликому людському тілі, яка чомусь надумала, що їй потрібен піп.