— Як тебе звати? — запитав Абдулах Абдулаха.
Раб відповів, ще й уклонився так, як навчився перед Рамізбеґом. Але, замість проясніти, обличчя господаря скривилося так, наче в того щойно випав здоровий зуб. Абдулаху це не сподобалося, він же весь цей час вважав, що принаймні за ім’я може бути спокійний і що з ним, Богу дякувати, не може статися нічого гіршого, ніж із будь-яким мусульманином.
— Може, ти крав, убивав, лягав у ліжко з чоловіками, програв своє майно?
— Нічого цього я не робив, ясний пане.
— Як же тоді ти потрапив у рабство?
— Не знаю, ясний пане.
Такого випадку в ефіопського работорговця ще не було. Якщо раб не бреше, а це перевірити легко: змусити його зізнатися, катуваннями витягнути з нього правду, — тоді геть не зрозуміло, яким чином Абдулах став рабом. Спокійно і майже дружньо, відповідаючи на усмішки, якими гігант рясно його осявав, хазяїн перерахував катування, яким піддасть його, якщо той не зізнається, що накоїв і як у рабство потрапив. Насамкінець згадав і про киплячу смолу, на що раб відповів, що в смолі його вже хотів скупати такий собі Рамізбеґ, але це була б не найбільша біда, якби той не вимагав, щоб смоли націдила його родина, яку порубав би у разі непослуху. А в нього ж були тільки мати, батько й сестра, де б вони стільки смоли знайшли, поскаржився Абдулах Абдулаху.
— А ти, може, мав ще якесь ім’я перед теперішнім? — сяйнуло в голові работорговцеві.
— Так, ясний пане, я звався Дабішею.
— І яке з двох імен тобі миліше?
— Абдулах, Аллаг ілялаг!
— Гаразд, — сказав ефіопський работорговець Абдулах, — якщо це ім’я тобі миліше, я не зможу продати тебе у славетний флот Алі-паші, щоб ти сидів на галері в кайданах і веслував, поки душа з тебе не вилетить. Ти не вбивав, не крав, не програв свого майна і не виставив самого себе в заставу за борг, натомість із власної волі прийняв іслам. Той, хто мені тебе продав, — дурисвіт, але й із ним я нічого не зможу зробити. Я дорого за тебе заплатив, а ще додай сюди бальзами й мазі, що коштували мені як чверть доброго раба, і зрозумієш, яких я зазнаю збитків. Зрозумієш, якщо маєш розум, — повторив Абдулах і подивився рабові в очі.
Той і далі привітно усміхався, і в ньому не було ні крихти злості. Наче він геть забув про монгольський батіг або дотримувався думки, що все те з Божої волі, як і все решта — його доля, жереб, талан… чи як іще такі нещастя кличуть. Той раб на ім’я Абдулах, один із багатьох, які звуться так само, як він, бо раніше звались інакше і належали до іншої віри, нагадував йому одну сироту із Дамаска. Її звали Дана, вона була християнкою і не мала жодної рідної душі в місті. Мабуть, її тут покинули, бо мала вона розум п’ятирічної дитини, що, безсумнівно, ганьбило родину; це особливо ганебно для тих, кого, як християн у Сирії, і так небагато; тож Дана блукала ринком, чекала, щоб хтось її нагодував, а якщо випадав день жорстоких сердець або невдалої торгівлі, вона їла покидь чи шукала в собачому посліді траву та рештки неперетравленої бамії[150]. На відміну від решти юродивих чоловіків та жінок, дітей у тілах дорослих, різноманітних вигнанців та збоченців, яких Абдулах зустрічав у своїх подорожах, Дана була красунею, очі в неї завжди світилися — радістю або тугою, залежно від того, який був день, і навіть сморід, який вона поширювала, здавався не таким страшним, і чорне вбрання її не надто різнилося від убрання решти християнських жінок. Але про життя, у вирі якого вона опинилася, Дана не знала нічого і не вміла розповідати про те, що діялося довкола неї. Уміла сказати, що вона хоче їсти й пити, коли ж її годували й поїли — вона дякувала однією з десятків християнських молитов, які знала напам’ять. А якщо їй казали, що сьогодні вона не отримає ніякої їжі, Дана складала руки, з усмішкою кланялася й казала: «Іншалла, Мадонно, іншалла!». Декого вона дратувала, побожні вірили, що нею верховодить нечистий, і боялися до неї доторкнутися, декому вона все ж подобалась, але ніхто не розумів — та й не говорилося про це на ринку в Дамаску, хоча там говорилося про все, — як Дана з усіх можливих речей навчилася тільки молитов, і що означають оті її слова — «Іншалла, Мадонно, іншалла». Абдулах здогадувався про причину, але нічого не міг знати напевне. Перш ніж зректися її, привести однієї ночі на ринок і покинути тут, як покидають котячий приплід, родичі пробували розбудити в Дані розум, змусити її серце дорослішати, тому вчили її молитов і винагороджували за це їжею. Але все дарма. Бог великий, для них так само, як і для нас, але він ніколи не перетворює ні метелика на орла, ні зернину на перлину, отак і Дану не перетворив на дорослу жінку. Ганьба була надто великою, і рідні мусили її залишити.
150
Бамія, або окра — однорічна трав’яниста рослина з родини мальвових. Популярна овочева культура в середземноморській та південноєвропейській кухнях.