Дану нагадав йому й убогий Абдулах, тому хазяїн зглянувся над ним і запропонував йому вибір. Або ж він прийме ім’я, отримане при народженні, хай яке воно йому немиле, і тоді він продасть його на флот Алі-паші, де раб добре їстиме і житиме, допоки буде веслувати, або залишиться Абдулахом і лишиться при Абдулахові, щоб служити йому, коли Латіфа забажає лягти з чоловіком, а поруч не буде іншого великого й сильного раба. Якщо вибере перше — проживе ще місяць, шість місяців чи шість років, поки не втратить сили або поки галера не потоне, але на твердій землі більше ніколи не опиниться, ні живий, ні мертвий. Якщо залишиться зі своїм паном — матиме усе, чого потребуватиме, значно більше, ніж зазвичай мають раби, хазяїн може навіть запропонувати йому молоду рабиню, щоб той ліг на неї; та коли в Латіфі прокинеться пристрасть, він муситиме вкластися на дубові балки й терпіти удари стільки, скільки буде потрібно. Але вже не монгольським батогом, найжорсткішим з усіх, а бедуїнським, м’яким, що обвивається довкола тіла, наче та змія, і під яким рідко репається людська шкіра.
— Ясний пане, моє ім’я — Дабіша! — сказав Дабіша, і усмішка не зійшла з його обличчя.
За кілька днів по тому він був уже на галері Алі-паші, одній із найгірших, із тих, на які не відправляють героїв і ґазій, а засилають доходжалих матросів, п’яниць та порушників спокою, і де веслують ущербні раби. Кульгаві, сифілітичні, слабосилі, непокірні африканські мурини, часом якийсь герцеґовинський збитошник, якому ракія відібрала розум настільки, аж він напав на турецький будинок, а також відчайдухи і єретики всіх мастей, які часто не відрізняються від тих, хто повинен кораблем керувати, а потім вступити в бій з гяурами. Мало вторгував Абдулах за Дабішу, менше половини від того, що заплатив Рамізбеґу, але не було б і того, якби Дервіш Зейтіноґлу віддавна не боргував йому послугу, тож на свою відповідальність і на шкоду Алі-паші прийняв раба, який і справді виглядав сильним, та спину мав усю в живих ранах, і якого, цілком ймовірно, на півдорозі доведеться кинути в море.
Того ж тижня, ранньої осені року Божого 1571-го та 949-го року за Гіджрою[151], можливо, навіть у той самий день і ту саму ранкову годину, повеслували з двох кінців Середземного моря назустріч один одному Якіша Матутін із Заостроґа і Дабіша Стєпанов з Попова поля, щоб ніколи не побачитись, не познайомитись, хоча доля зведе їх одне до одного ближче, ніж будь-коли з будь-яким чужинцем.
Але дозвольмо галерникам веслувати, з обома ми вже познайомилися, і про обох, хоч у наш час вони так само мертві, як і всі інші, ми вже знаємо все. Залишмо у спокої і П’єтро Доменіко Санктіса де Венетто, що керує душами на хварській галері. Час розповісти дещо про четвертого, чиїм життям ми продовжимо цю історію. Його звати Мехмед Дука, але на славетному турецькому флоті він відомий як Мехмед Скадранин. Арнаут за народженням і вихованням, він погано говорив турецькою, але його знання моря й морських звичаїв, штормів та вітрів, а також того, на що може перетворитися кожен окремо взятий вітер, було широко відоме. З Мехмедом Скадранином не могло статися так, щоб морська негода заскочила флот зненацька. Коли ще море було спокійне, як розлита олія, а небо чисте, як дитяча щічка, він казав, що треба шукати прихистку, тихої гавані чи бухти, бо залишилося тільки дві години до справжнього пекла. Рівно за дві години, ні хвилиною раніше, ні пізніше, небо зливалося з морем, гуркотіли громовиці і прощалася з життям кожна жива істота, яку Аллаг не наділив здатністю дихати під водою.
З цієї причини Мехмед Скадранин ніколи не командував кораблем, торговим чи військовим, і нікому навіть не спадало на думку поставити його на чолі флоту. Султан не удостоював його високого звання, і військовою славою він себе також не вкрив. Але поважали його від того не менше, тільки пошана, якої заслужив, була дещо іншою. Мехмед Скадранин був містиком, чия сумнівна віра не борониться, бо завжди підтверджується живою правдою, він був гафізом моря і евлією цілком особливого кшталту. Кораблі, на яких плавав Мехмед, приходили пізніше, але не тонули. Він нехтував наказами, якщо блискавки й вітри розпоряджались інакше, але під його керівництвом не губилися судна з дорогоцінними вантажами шовку й прянощів, і не гинули люди. Розум таких, як він, визнають завжди, поки в державі панує здоровий глузд і порозуміння, поки у владних головах не бракує й власного розуму, а в серцях — справжнього спокою. Того спокою, без якого не вирушають на війну.
151
Гіджра (буквально з араб. — «еміграція») — переселення пророка Мухаммада та очолюваної ним мусульманської громади з Мекки до Медіни в VII ст. н. е. Оскільки ця подія є поворотною в історії ісламу, рік переселення став першим роком ісламського місячного календаря — місячної Гіджри.