Однак Алі-паша зробився пихатим, захопився думкою, що його флот панує над кожною краплиною Середземного моря — від турецьких берегів і доки йому заманеться; тому він зрікся Мехмеда Скадранина, його надмірної обережності й прислухання до моря, і, замість тримати арнаута коло себе на флагманському кораблі, спровадив його командувати найгіршою з усіх галер великого турецького флоту. Окрім Божої допомоги — а її він матиме, якщо стоїть на правильному шляху, — Алі-паша у своїй адміральській справі більше не потребував посередників та радників. А найменше він потребував Мехмеда Скадранина, вічно підозріливого й похмурого чоловіка, чиє товариство було неприємним, і також не потребував тяжкого смороду, який той поширював довкола себе. Арнаут потерпав від якоїсь дивної хвороби, що розмалювала йому шкіру малиновими плямами, і скільки б не мився — завжди смердів овечим послідом, чаплями і гнилим очеретом Скадарського озера. Якщо він прокидався у гарному гуморі, та ще й усміхався на додачу, що траплялося не частіше, ніж раз на півроку, плями зникали, а разом із ними й Мехмедів запах. Але бували й дні, коли Мехмед похмурнів дужче, ніж зазвичай, і тоді весь аж наливався малиновою барвою, а тіло його випромінювало ще принаймні з десяток інших запахів: мертвої озерної риби, що плаває на мілководді, незнайомих людей і дітей, з чиїх губ скрапує материнське молоко, дерев’яних діжок і випраних лляних сорочок, та ще й часом смердів Мехмед Скадранин фореллю, яка вистрибує з води й поширює в повітрі короткий та яскравий запах свого існування. Його багато разів оглядали стамбульські лікарі, прописували бальзами, які не допомагали, і молитви, які, вочевидь, не долітали до Аллага. Так тривало, доки один єврей із Бітоли не сказав йому, що від такої хвороби є тільки один лік. Вирушити туди, звідки походять його запахи, і дочекатися близької смерті там, де ніхто їх не помічатиме. Мехмед Скадранин його не послухав, і не тому, що не хотів, а через те, що йому, так само як і цим рабам, судилося решту життя пробути на кораблі.
П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто наказав прив’язати камінь до шиї матросові Якову Мандарину і кинути його в море. То було на сьомий день плавання. Море розходилося, ніби ведмедиця, коли серед зими дме південний вітер і розтоплює сніги в горах; і так само розігрався у П’єтро шлунок. Він стояв на колінах, перехиливши голову через борт, і мав тривке враження, що його душа віддаляється від тіла, щомиті ладна шубовснути в темну воду. Яків стояв над ним і щось говорив якоюсь химерною тубільною мовою. П’єтро не розумів його, й просто хотів, щоб той пішов, але Яків Мандарин присів коло нього, поклав руку йому на шию і засміявся. П’єтро чув це чітко, сумніву бути не могло.
Тепер матрос стоїть перед ним, плаче й благає у П’єтро пощади.
— Він хотів сказати, що не можна дивитися в море, коли вам млосно, не можна ставати на коліна, — перекладав Алач.
— Він сміявся, — тихо відповів П’єтро, — він не смів із мене сміятися.
— Але вони майже завжди сміються, — Алач намагався врятувати матроса.
— Його сміх не від Бога, — коротко підсумував венеціанець і показав рукою, щоб Якова Мандарина кинули в море.
Так і зробили, проте камінь виявився недостатньо важким, і матрос виринув, тримаючи каменюку під водою в руках, благав його витягнути, але за кілька хвилин таки потонув.
Тієї ночі П’єтро палко молився за душу матроса. На галері запанували спокій і тиша, люди дивилися собі під ноги, на нього — ніколи, і не торкалися його, боялися. П’єтро Доменіко Санктіс де Венетто був задоволений, та на його совісті все ж лежав чималий тягар. Але якщо це правда — а схоже, що так і є, — що матрос намагався допомогти йому, і сміявся лише від своєї примітивної природи, тоді він потрапить у рай як перша жертва битви, що чекає на них попереду. Від того дня П’єтро, коли йому ставало млосно, дивився лише в небо.
Тільки на десятий день плавання Мехмед Скадранин звелів узяти рабів у кайдани. Доти вони, всупереч усім правилам, веслували як вільні люди, а коли заходили в якусь бухту, щоб наповнити діжки водою, він відпускав їх розім’яти ноги. А найсильнішому серед них, велету Дабіші, чия спина була вся в живих ранах — але рани ті на диво добре гоїлися, — дозволяв сходити з галери й допомагати її вантажити.
— Тікатимеш? — запитав його якось.
— Ясний пане, честю присягаюся, не тікатиму.