Від автора
Всі історії в цій книжці — це прозові ремікси боснійських севдалінок, — окрім оповідань «Місир», «Йид» та «Лепант», які виникли за мотивами далматинських клапських пісень. «Теспіх», однак, — особливий випадок.
Термін «ремікс» — це не спроба вигадати жанрову детермінанту, він узятий з галузі популярної музики, де означає заново здійснений студійний запис з істотно відмінним взаємозв’язком інструментів, ніж в оригінальному записі. Пісні, які я часто слухав, у різних виконаннях та за різних обставин, — на концертах, у ресторанах, із грамофонних платівок і компакт-дисків, кермуючи автівкою чи їдучи в автобусі через Боснію, на радіостанціях, які зникають, щойно проїжджаєш тунель, на урочистостях і прощаннях, ранніми ранками, коли ми розходилися з гулянок, у воєнні сараєвські дні, коли ми тулилися в «гольфі», якому недовго лишалося, у Заґребі й Спліті, разом із тими, котрі слухали, і з тими, хто вдавали, ніби не чують їх, — севдалінки завжди інтригували мене причинами, з яких були написані, їхні автори зазвичай невідомі, виконавці змінювали пісні, підлаштовуючи їх під себе, але завжди залишалася міцна лірична основа, вгадувалися конкретний життєвий біль і втрата, через які їх і складено. Мене цікавили події, що стояли за конкретними піснями, і що було б, якби замість співу розповідалися історії. Проте якщо текст і мелодія лише окреслюють атмосферу, бо відчуття не можна було — або й не треба було — описувати словами, я намагався відтворити в оповіді й це. Іноді історію визначає спосіб, у який співається певна севдалінка, драматургія голосу, звучання саза чи акордеона. У реміксах я намагався зберегти ситуацію, коли індивідуальна доля перетворюється на колективний голос, міф та казку, цю незвичайну документальність боснійських і далматинських ліричних пісень, можливість чуда.
Жодна з історій не «надихалася» піснею, тому приховані і не дуже приховані цитати, перетворені на прозовий текст, — це не тільки цитати. Якщо вже їх конче треба якось назвати, нехай це будуть семпли, з тією лише відмінністю, що замість комп’ютерної пам’яті я використовував власну. У ній, окрім самих пісень, записано й низку ситуацій, у яких я їх слухав у виконанні різних співаків. Історії, «натхненої» севдалінкою чи клапською піснею, я не став би писати. Переконаний: це те саме, що й знімати фільм «на реальних подіях». Я намагаюся зробити так, щоб нереальних подій тут не було.
Поряд з історіями я не наводжу тексти пісень, бо ремікси зроблено на базі самих пісень і їхнього виконання: музики, голосу, акордеона, саза… Звукозапис був би єдиною відповідною основою чи підмурівком, на якому склався ремікс. Самого лише тексту недостатньо. І щоб посилити плутанину: оскільки ремікси водночас є оповідками, пісні — це їхній саундтрек.
Ґурбет
Оповідання створене за мотивами пісні «Okreni se niz đul bašču» / «Озирнись на сад трояндовий»
А слово «ґурбет» (згідно з книгою «Турцизми у сербохорватській мові» Абдулаха Скальїча)n— це арабізм, що означає блукання на чужині, заробітчанство, самотнє життя в чужім краю, відокремленість… Старі люди використовували це слово, коли хотіли сказати, що хтось потайний, замкнений, бо має якусь ваду.
Йилдуз
Пісня: «Služim cara devet godin’ dana» / «Служу царю дев’ять років»
Я чув цю пісню лише раз, двадцять років тому в котрійсь із передач сараєвського телебачення. Пізніше я натрапляв і на текст, але ніколи — на того, хто заспівав би її для мене. «Йилдуз» — це турцизм: «зірка». А Йилдуза — дуже рідкісне боснійське ім’я, таке рідкісне, що я не зустрічав іще жодної Йилдузи.
Теспіх
Пісня: «Šehidski rastanak» / «Шехідське прощання»
Це саме та історія, яку я назвав особливим випадком! Спочатку було «Низамське прощання», мелодія, яку грали оркестри сербського королівського війська в часи Першої світової війни, і була вона частиною солунського емоційного канону. Звідси її запозичили національні романтики, потім націоналісти, і виконувалась вона як частина ресторанного репертуару із тих сербських пісень, які були важливіші радше висловленою позицією, ніж музикою; позиція ж була, м’яко кажучи, ні в тин ні в ворота. Мелодія «Нізамського прощання», звісно, не була ні в чому винна, вона мала гіпнотичну репетативність, її можна було слухати нескінченно, вона була тужлива й болісна, цілком орієнтальна. Для неї не було написано тексту. Проте дев’яносто-якогось року Беньямин Ісович написав боснійський текст, переконаний, що таким чином повертає мелодію до її — щоправда, абсолютно невизначеного — коріння. «Шехідським прощанням» він явно намагався підбадьорити мусульманських та просто боснійських солдатів, але ні мелодія не була бойовою, ні поетові не вдалося посеред великого горя скласти бойовий текст — у нього вийшла пісня болю й утрати. Севдалінка, яка такою не є за жодною з формальних ознак, тільки за відчуттям, з яким співається й слухається. «Шехідське прощання» записав Сафет Ісович.