Контратака вже закінчувалася, супротивника відкинули, а Бакрачу тільки й треба було, що прочесати периметр і перевірити, чи все чисто. Це була надмірна військова завбачливість, але він не протестував проти участі в першому бойовому завданні. Бодай і символічному. Навіть якщо ні до чого не дійде, котрогось дня це стане доброю історією для внуків.
Вони переходили з одного горба на інший, вилазили на скелі й одразу ж спускалися до міста, майже до крайніх будинків, але не побачили нічого цікавого, крім кількох мертвих людей. Солдати трохи осміліли, хоча й далі відвертали голови від убитих. Це нормально. Бакрачу й самому було неприємно бачити чоловіка з рознесеною головою. І коли вже хотіли повертатися на вихідні позиції, щось шуснуло за кущем, долинув скрик, а зразу по тому розляглася стрілянина. Кулі засвистіли в них над головами, полковник крикнув: «Лягай!».
Про те, що відбувалося далі, полковник Вєролюб Бакрач нікому не розповість. Але не тому, що хоче зберегти таємницю чи вберегти інших від страшної картини, а тому, що не певен, скільки тут усього було насправді, а скільки прийшло до нього зі снів і не дає спокою. За кущем ожини, на кілька метрів нижче від їхньої позиції, була гола скеля завширшки з десять метрів. На тій скелі він угледів хлопців з «калашами». Їх було семеро. Жодному не могло бути більше вісімнадцяти. Над ними було небо, а під ними — хмара, ще одне небо, а під ним, імовірно, місто. Або ж йому так здалося. Хоча мить зустрічі була короткою, достатньою тільки щоб розвернути дуло в їхній бік, він запам’ятав кожне обличчя. І знав, чому вони не ціляться зі своїх автоматів. З автоматів не цілиться тільки той, хто точно знає, що обойма порожня, і бачить перед собою звіра, якого не налякаєш порожнім дулом. Ті діти були у відчаї.
Один, світлокосий, вигукнув: «Аллагу екбер!» І після цього стрибнув у прірву. Інші стрибнули мовчки. Зникли так, наче їх ніколи й не існувало. Лишилася гола скеля, на яку не ступала людська нога. Такою видавалась. Запанувало мовчання, а потім хтось за спиною в полковника засміявся. І тоді розсміялися всі. Окрім нього. Він не міг вдихнути повітря. І крикнути, щоб солдати припинили. Стояв скам’янілий, зі скелею на грудях, а тоді знову запанувала мовчанка і Бакрач почав дихати. Того дня, наступного і аж до кінця війни вони більше не дивились одне одному в очі. Ні солдати між собою, ні будь-хто з них — полковникові.
Тієї ж ночі Бакрач зрозумів, що донька і зять мали рацію. Вони повинні були поїхати кудись. Для людини замало врятувати своє життя і дім. Варто було рятуватися й від того, що недобре бачити. Чи від хвилини, коли розмивається межа між тим, що бачиш, і тим, що тобі примарилося. Сни страшні, якщо ти не певен, що це тільки сни. І дитяча казочка страшна, коли її проживає доросла людина.
Діти на скелі залишилися без боєприпасів. Їм роздали по одній обоймі й відправили розблоковувати місто. Вони видерлися на шпиль і далі не мали куди — ні вище, ні нижче. Якби їх не знайшли, вони, може, і зуміли б якось спуститися, але навіть у цьому немає певності. Його мучило те, що тільки один із них вигукнув «Аллагу екбер!». Якби крикнули вони всі, може, він повірив би, що мав справу з фанатиками, які радше стрибнуть у прірву, ніж потраплять у руки ворогу. А може, навіть і цього не було б достатньо.
Вєрослав Бакрач знав, що ті діти за рік-другий могли стати його солдатами, він був би їхнім прапорщиком і розставляв би їх по караульних постах. Коли б вони спізнювалися з відпустки чи верталися з міста п’яні, він приховував би це від коменданта казарми й тішився, коли солдати говорили б між собою, що прапорщик Любо — чоловік душевний і взагалі хаджія[27]… Так було б, якби обставини під цим небом розпорядилися дещо інакше. А так — вони втекли від нього у смерть, переконані, що він їх різатиме, здиратиме шкіру зі спини, саджатиме на палю, бозна-що з ними робитиме… Даремне тепер переконання, що нічого з цього він з ними не робив би. Не дав би й волосині впасти з їхніх голів. Хлопці в кросівках і з порожніми автоматами в руках були мертві. І той, що дивився йому в очі, коли крикнув «Аллагу екбер!», теж був мертвий.
27
Хаджія — у буквальному значенні — той, хто здійснив хадж, традиційне мусульманське паломництво в Мекку. У переносному — людина, що завдяки своїм досягненням та моральним якостям має винятковий авторитет у суспільстві.