Бакрач не вірив у Бога, але не сумнівався, що існує якась кара за все скоєне. Її не призначають жодні суди, і ніхто не знає про кару, окрім того, кого покарано. А покараним може бути тільки той, хто вірить, що в чомусь винен.
Решту війни він проспав. Якщо навіть бачив щось страшне і якщо вчинив якесь зло — це не йшло у жодне порівняння з дітьми, що зникають. Він прокинувся навесні 1996 року перед своїм будинком у Пале, на тому самому триногому табуреті. Ірис сиділа в нього на лівому, а Невен — на правому коліні. Ґоран привіз із Сараєва новий фотоапарат, знову морочився з об’єктивом, але діти вже були великі. Терпляче позували і всміхалися стільки разів, скільки батько й дідусь просили. Хоча фотографування тривало довго, цього разу ніхто не прийшов і не порушив родинну ідилію. Вєролюб Бакрач очікував, що прийдуть, боявся щоночі, і ще дужче — коли щось нагадувало йому про один воєнний епізод.
Просто диво, що того дня не з’явився підполковник Здравко Мажар в однострої генерала армії Республіки Сербської і не повів його за собою, на війну чи на дно Зворницького озера, де в мирі Божому і за власним рішенням він спочивав уже другий рік. Диво, що не з’явився й наступного дня, і через день. Бакрач його чекав і сподівався його приходу, як здорова людина сподівається смерті, готовий не зробити того, що вимагатиме від нього Мажар. Цьому колись має настати кінець, думав він, лягаючи спати з пістолетом під подушкою. Його втішало те, що залишався ще тільки один сон перед поверненням Ґорана із Сараєва з готовими фотографіями.
Знову палало у небі й на землі, і невідомо було, коли день, а коли ніч. Чоловіки випадали зі старих порохнявих крісел і один за одним брали до рук кришталеву вервицю. Під гарячими пýчками танув лід, а коли остання намистина перетворювалася на воду, чоловік падав замертво. Вони вмирали в якомусь порядку, що здавався незбагненним для куцого людського розуму. Але ясно було, що порядок існує. Безлад легко розпізнати в будь-якій формі, але голова кульбабки, як і зоряна галактика, побудована за певною логікою, що може бути вищою за людську; але нема жодного настільки дурного створіння, яке б заперечило, що логіка тут є. Так само було і з чоловіками, що падали ницьма, брали крижаний теспіх і промовляли молитву, слів якої не знали. Та не буде такого, що двоє впадуть одночасно, а нікого не здивує таке падіння. Після того, як умре останній, в іншому світі почнеться новий день.
Час тобі вже зійти в Сараєво, сказав Ґоран і простягнув йому фотографії. Він завжди казав те саме, коли повертався. Перед тим, як він поїхав до міста вперше, тесть казав йому, що це не надто розумно. Іще хтось упізнає його, а довкола різні люди й несхожі долі. Якщо в когось загинув син, тоді йому кожен, хто наважиться зійти з Пале, буде як червона ганчірка для бика. Ґорана не впізнали і пізніше не впізнавали теж, але в нього лишилася звичка підколювати Бакрача щоразу, як повертався з Сараєва. Той лише усміхався і ніколи не відповідав. Хай що б він сказав, усе буде неправильним, бо правди він сказати не міг. А правда була в тому, що йому здавалося нестерпним, коли його зять, батько його онуків, ставав мурахою у великому іграшковому будиночку, в іграшковому місті, і що хтось із верхівки Требевича[28] міг бачити його, як ходить вулицями, переходить міст через Міляцку, стоїть перед вітриною крамниці… Люди смертні, але ж не настільки.
Фотографії трохи підняли йому настрій. На них було все те, що людина хоче бачити, і нічого з того, чого бачити не хотіла б. Тому люди й люблять фотографуватися. Щоб аж самим здивуватись, які вони щасливі й безтурботні. Він поскладає ці фотокартки у великий жовтий альбом, на якому написано: «Дід Любо і його розбійники». Дівна довго опиралася, не хотіла, щоб альбом назвали саме так, але діти наполягли. Навіть пропонували написати «гайдуки», але Невен, розумничок такий, зауважив, що в такому разі дід був би отаманом, а не полковником. Вона здалась і пішла у своїх справах. Старий і сам здитинів коло дітей, думала собі, поки її гнів перетворювався на розчулення. Для Дівни старий так і лишився прапорщиком.
Він приклеїв знімки на першу сторінку, щасливий, що перед ними немає нічого. «Я купив лотерейний білет», — сказав Ґоран, — «може, виграємо квартиру в Сараєві». Бакрач поглянув на нього, спершу нічого не сказав, потім подумав, що все-таки мав би щось відповісти на таку провокацію, і тоді показав йому язика. «Оце тобі дід Любо і його розбійники!» — крикнув у напрямку ванної кімнати, але Дівна не могла його чути за шумом води, що наповнювала ванну. Вєролюб Бакрач вірив, що фотографії змінять його життя.
28
Требевич — гора на південному сході Сараєва, 1627 метрів над рівнем моря. Під час зимової Олімпіади 1984 року тут відбувалися лижні змагання. Під час боснійської війни сербські війська облаштовували на Требевичі вогневі, зокрема снайперські, позиції.