У наступні сім днів Вєролюб Бакрач не бачив снів. Або не міг їх запам’ятати, або вони були неважливі. Вперше за останні чотири роки він не опинився в місті, імені якого ніхто не пам’ятає і де невідомо, день надворі чи ніч, бо гримить і блискає і на небі, і на землі, а люди одне за одним випадають зі своїх крісел і топлять між пучками крижані зерна вервиці. Восьмої ночі він спав без пістолета під подушкою і бачив уві сні, як ходить по Пале в костюмі з краваткою, але босий. Наступного ранку реготав, як дурна Фата перед пустою мейханою[29]. То був дитячий сон, схожий на отой, про падіння з хмари, тож тепер невдовзі можна було сподіватися сну про те, як у нього, курсанта військової академії, вкрали зброю зі скрині з речами, чи як його, молодого бджоляра, ганяв усією Романією рій шершнів. Значить, пройшло, сміявся він. Значить, минулося. І нема його більше. Наче коли перший вітерець здуває кульбабині голівки.
По телевізору в підсумковому випуску новин показали бородатих арабів, що несли на руках мертву дитину й кричали: «Аллагу екбер!» Вєролюб не здригнувся на своїй канапі. Спокійно дивився і був щасливий, що перебуває не там, де вбивають людських дітей. Якби був там, може, і він би кричав. Точно не дивився б на таке спокійно і не вигадував виправдання для вбивства дітей.
Здається, то був уже початок літа, коли Ґоран прочитав у газеті список переможців лотереї. «Полковнику, не хвилюйся, квартира в Сараєві нам не дісталася!» — розшукав його, коли той пив ранкову каву в «Панорамі». «Я навіть і не сподівався, нема вже більше тих Тітових лотерей, де переможці не були відомі наперед», — відповів Бакрач. «Так, але ти ледве викрутився! Другий приз, сімейна подорож до Греції».
Він пхнув йому під носа і білет, і газету: нехай старий сам усе добре перевірить і порівняє номери. Бакрач замовив напої для цілого кафе — на щастя, на терасі готелю було не більше п’яти-шести людей — змусив Ґорана випити чарку, а потім і другу, ракії, тішився так, наче Греція мала всім, як часто висловлюються футболісти, «забезпечити існування» до кінця життя.
Першого серпня двоє молодих із дітьми поїдуть до Греції, а старий гарнесенько собі відпочине. Так сказала Дівна, просто щоб упередити всі його страхи. Але насправді такої необхідності не було. Бакрачу тих десять днів самотності здавалися привабливими, як дитині, яку батьки вперше залишають удома саму. Він трохи працюватиме коло бджіл — з Белграда йому якраз прийде «Книга про матку», перший переклад капітальної французької праці з бджолярства, якого він чекав п’ятнадцять років, майстер Вукан зробить для нього два нові вулики… Роботи буде по горло. Хоча річ не тільки в роботі та бджолах, а ще менше в тому, що йому діти набридли чи, боронь Боже, внуки втомили. Бакрача тішило дещо інше.
Після того, як у п’ятнадцять років він покинув рідний дім і вирушив на навчання, він більше ніколи, на жодну ніч, не залишався сам. У дев’ятнадцять він одружився, і вони жили зі старими батьками Міліци у квартирі на тридцять квадратних метрів, і возили їх за собою всюди, куди його переводило командування, і завжди їх селили у квартирку на тридцять квадратів. Старий Крсо Абрамович помер за десять років такого життя, а Міліцина мати Роза прожила іще п’ять.
Тільки по п’ятнадцяти роках шлюбу вони зосталися самі в своїй маленькій квартирці, і їм лишилося ще рівно стільки молодості, щоб народити Дівну. Коли Дівні виповнилося сім, за армійськими правилами він отримав більшу квартиру, на сорок вісім квадратів. Та, як на біду, то було у Тітоґраді[30], якраз у той час, коли Шчепо, син Вєролюбового брата Йована, доріс до університету. Тож одну кімнату довелося виділити йому. Нарешті надійшов наказ про переведення у Пале, і тоді він пішов у командування округу, особисто до генерала Джеміла Шарца, і спитав, чи є якась можливість подовше залишити його у Пале. Власне, він хотів би побудувати будинок. А генерал Шарац був добрий чоловік, співчутливий до командирів, які завжди отак — мали завелике серце і замало розуму, тож і сказав йому: «Давай, прапорщику, ти собі будуй, а я подбаю, щоб тебе ніхто не чіпав, поки дах не перекриєш!». І справді, Бакрач два роки зводив будинок, власними руками поклав кожну цеглину, але не пройшло ще й місяця відтоді, як він поклав останню черепичину, ще навіть фасад не був завершений, коли Міліца захворіла. Швидкоплинна лейкемія, сказали йому, вона не доживе до осені. А був уже початок літа. Він возив її в Любляну до найкращих лікарів, хотів навіть відправити до Швейцарії, де, казали, є ще кращі лікарі, але порятунку не було. Вона померла на Іллі[31], з казарменного репродуктора лунало «Бітола, мій рідний край»[32], перед їдальнею марширував покараний за щось інженерний взвод, а прапорщик Вєролюб Бакрач із непокритою головою пройшов перед солдатами. І якби просто з непокритою головою — то не таке вже велике порушення, але ж він іще й плакав як мала дитина.
31
Святого Іллі — 2 серпня, національне свято Македонії, день початку Ілінданського повстання 1903 року за здобуття автономії Македонії.
32
Бітола — місто на півдні Македонії, центр Ілінданського повстання. «Бітола, мій рідний край» — популярна пісня.