Вони зупинилися в готелі «Європа». Вікна Моріцового номера виходили на північ. Він довго стояв біля вікна, курив і намагався визначити, чи оті будинки на схилі — Бєлави? Чи це, може, Мейташ, Потхрастове або якийсь третій сараєвський квартал? Здавалося, що впізнає дахи будинків Фінці та Камгі[43], за якими колись був його батьківський будиночок, менший та бідніший. Його даху було б не розгледіти, навіть якби він і не згорів тієї ночі. Трохи далі, за трьома тополями, мав би бути будинок Мозеса Пінто й подвір’я, в якому вони зустрічалися з Мореною. Якщо тільки це не якісь інші дахи й тополі, і якщо Бєлави взагалі видно з вікон «Європи». Панораму міста, побачену з готельних номерів, ніколи не можна розібрати чітко. Гості готелю не знають міста, щоб зрозуміти, що в них перед очима, а людям, які Сараєво знають, бо в ньому живуть, нíчого робити в готельному номері. Якщо ж їм, як Моріцу, випаде-таки опинитися в готельному номері, те, на що дивитимуться, вже не буде їхнім містом.
Поки Моріц видивлявся з вікна Бєлави, Карлос Ґардель сидів у «Віденській кав’ярні» на першому поверсі готелю, пив французький коньяк і слухав оркестр, що грав російських пісень. Через деякий час до оркестру приєдналась і співачка, мініатюрна блондинка у дещо недоречній чорній сукні, яка більше пасувала б до театральної прем’єри. Її грудний голос сподобався Ґарделю, натомість не сподобалося те, що кожна пісня звучала як голосіння. Та все ж він не йшов у номер, добре виспавшись у поїзді, пив свій коньяк і слухав. Люди за іншими столиками, самі лише чоловіки, не звертали уваги на музику, розмовляли між собою й сміялися. Мабуть, вони вже надто добре вивчили репертуар, думав Ґардель, і йому стало шкода співачки. За океаном вона мала би кращу долю.
Карлос Ґардель не дізнається, що її звати Сонєчка Соловйова, що вона донька полковника російської імператорської армії і що за шість років до цього вона танцювала перше танґо в Сараєві. Може, нічого й не змінилося б, якби було кому сказати Ґарделеві про це, але іноді трьох таких фактів достатньо, щоб змінити життя людини.
Рано-вранці, перш ніж Ґардель прокинувся, Моріц пішов до Маґрибії, мечеті, де колись правив ходжа Муйо Фазлінович, мабуть, найвеселіший слуга Божий, який будь-коли ходив по землі. Він завжди знав, що все закінчиться добром, а людині тільки належить за розкладом і всіма правилами молитися та виконувати всі обов’язки вірянина і приходити на допомогу іншим, найбільше — сміхом та добрими словами, ніж у який інший спосіб. Як буде потреба, знайдеться той, хто прийме тебе під своїм дахом, коли паводок знесе твій будинок, трохи менше знайдеться тих, що опустять руку до власної кишені, коли тобі забракне грошей, але найрідкісніші ті, що позбавлять живу людину гризот, позолотять сміхом жіночі сльози й розбудять щастя у чоловікові. Аллаг чомусь вважав, що це ставатиметься саме собою, а тепер навіть Він не припиняє дивуватися, як же тяжко насмішити нас у тяжку годину. Так говорив Муйо Фазлінович і тільки й видивлявся довкола, кому б це розігнати хмари з голови й серця. Він мав глибоку віру, але часто траплялося, що робив людям запис. Це суперечило його довірі до Всемогутнього Бога, та він знав, що Добрий і Праведний не дорікатиме йому, бо до запису докладалося дещо цілком відповідне до місії Муйо. Слово, два, сотні, тисячі слів — скільки треба було залежно від важкості випадку, — промовлених з усмішкою й добротою, які часом небезпечно межували із жартами, після яких людський відчай танув, наче сіль у воді. Говорили, мовляв, нема нічого кращого за той запис, що зробить Муйо, — він позбавляв людей усеможливих тривог, лікував важкі хвороби, і по тридцяти роках шлюбу, здавалося, чоловік знову закохувався в дружину, і тільки Муйо знав, що річ не в записі, а в тому, щó він людям сказав. Він торкався потаємної струни — і люди ставали щасливішими, або принаймні легше зносили найгірші нещастя. Улеми[44] не надто поважно сприймали ходжу Муйо Фазліновича, хоч не могли заперечити ані його знань, ані чесності, ані абсолютної відданості Богу, але що ж будеш думати про Божого слугу, який кожному, навіть найостаннішому зайді, казав: не називай мене Мустафою, бо Мустафа я перед Милостивим Аллагом, перед тобою я Муйо.
Моріц гадав, що всі проблеми Ґарделя вирішаться, якщо він приведе його до ходжі Муйо. Сам перекладатиме слова Муйо, а все інше Ґардель прочитає з обличчя.
Однак у Маґрібії він його не знайшов. Замість нього застав маленького чоловічка з жовтавим лицем і довгою білою бородою. Той назвався Заїмом і сказав, що ходжа Муйо Фазлінович два роки тому поїхав до Туреччини і не повернеться більше. Набридло йому возитися з різношерстим людом, каже, що настали безбожницькі часи, але він вирушить на Схід і сподіватиметься, що ті часи його не наздоженуть. Моріц запитав, куди саме поїхав Муйо, до якого міста. Заїм відповів, що не знає, і малоймовірно, що хтось у Сараєві може знати. Коли Муйо їхав — не виглядав на людину, яка радітиме, коли її знайде хтось із рідного краю.
44
Улеми (або ж аліми) — збірний термін на позначення авторитетних знавців теоретичних та практичних питань ісламу.