Пішла Зумра, не отримавши того, що просила, і не взявши того, що пропонували. Я мовчав і вдавав, що нічого не чув. Чекав, що мати скаже. Але так я міг чекати до кінця світу, вона б і далі мовчала й носила свій гріх у собі. Тоді я сам сказав: нічого страшного, і я дозволяю недозволене. Нехай приходить Зумра до мого джерела по воду. Ружам моїм через те не убуде, а мені корона з голови не впаде, якщо на півгодини довше триматимусь від них оподаль.
Тут би все щасливо й закінчилось, якби я залишився там, де мені й місце. І якби вважав, що обіцянки, якими обмінялися двоє людей, чинні й після того, як один з них відійде у засвіти. А я ж пообіцяв покійному Менсуру Абазі, і він мені обіцяв, що Зумра ніколи не побачить мене, а я ніколи не побачу її. Казали, що такої красуні в Тешні ще ніколи не було, хай навіть вона сто разів котлярева дочка. Та що з того, коли носить на собі знак матері, яка заціпеніла, її народивши. Такого всяк залицяльник боїться, хоч у Корані про знаки такі нічого не сказано, а в місті є повно молодиків, яким до Книги менше діла, ніж до торішнього снігу. Але якщо рідна мати знерухоміла, привівши її на світ, то що буде з тим, хто наважиться Зумру поцілувати? Та ніщо з цього не впливало на обіцянки, якими обмінялися покійний Менсур і я. Він знав, що мені не має боліти Зумрина краса, а я знав, що Зумра не повинна свою біду до моєї рівняти.
Тому ми ніколи й не бачили одне одного. Так би було завжди, якби троянди не втрутилися.
Коли Зумра першого разу мала прийти по воду, мені кортіло дізнатися, що скаже про ружі і чи понюхає котрусь із них. Уявляв, як переходить вона від однієї до іншої, підхоплює їх долонями, чудується і вдихає аромат. І так біля кожної з двохсот моїх троянд. Але я не визирнув у сад.
Тому-то тієї ж ночі побачив уві сні Зумру серед своїх квітів. Ясно бачив її. Вона була саме така вродлива, як говорили, танцювала поміж руж із глечиком на голові, поки глечик не перетворився на… Ні, краще про це не казатиму, бо як скаже людина щось про свої сни, бодай і самій собі, — одразу дурнем себе виставить. Світ у снах не такий, як насправді, але з цим було б легко впоратися. Біда в тому, що у снах Мустафа більше не Ґурбет. Другого ранку я вже знав, коли Зумра спуститься у мій сад. Бачив, як вона біля дзеркала зав’язує хустку. Бачив, як взувається, як іде до материної кімнати й каже, що швидко повернеться. Бачив її, кажу, хоч нічого насправді не бачив. І краще було б, якби так і лишалося. Сидів на лаві, підібгавши під себе ноги, поклав Книгу на коліна, облаштував усе так, щоб якнайшвидше підвестися. Коли сиджу отак з Книгою, зазвичай кличу матір принести води, як замучить спрага. Та коли, водячи пальцем з правого боку ліворуч по сторінці за словами Його, побачив Зумру, що спускалася в сад, я захряснув Книгу грубо, ніби то були ковальські міхи, скочив із лави й підбіг до вікна.
Якщо око — це море, то я дозволив витекти лише одній краплі. Але й тієї краплі було забагато. Зумра рухалася поміж троянд, їхні голівки схилялися до неї, але жодної вона боком не зачепила. Як вітер ворушив квіти, так і вона ухилялася від них. Ані повільніше, ані швидше. Аби лише не поранити пелюсток. Чи то через їхню красу, чи щоб я не заборонив ходити до моєї криниці, того я ніколи не дізнаюся. А волів би, щоб це було таки через те друге. Меншим був би мій теперішній страх.
Звати мене Мустафа. Я з тих, на кого краще не дивитись. Якщо хочу покликати сам себе, промовляю: «Ґурбет». Під цим ім’ям знають мене ті, хто ніколи мене й не бачив. Це ім’я було моєю гордістю. Не беґівською, і не Богом даною, і не з чужого страху витвореною. Я був Ґурбет, і було мені легко з цим. Аж до того дня, як краєчком ока визирнув я у сад, коли до криниці спускалася Зумра. Після того виплакав я за нею обидва свої моря, а Ґурбет — це більше не моє ім’я, це ім’я мого горя. А ми з горем, правду кажучи, поєдналися.
Я й зараз дивлюсь, як вона спускається до джерела, і прошу милосердного Бога — хай вона озирнеться і погляне на мене. Не журюся тим, що вона побачить, бо ж не може не помітити того, як на неї дивлюся, а не тільки мене такого, яким інші люди бачать. Благаю Бога, щоб озирнулась і тим учинила гріх. А молитися про чужий гріх — без сумніву, гірше за всі гріхи. Гірше й за те, коли батько зрікається власної дитини. Знаю це, але не можу інакше.
Стою край вікна і шепочу: Зумро моя! Вона проходить поміж троянд, і я точно знаю, що не озирнеться. Навіть якщо голосно покличу її, навіть якщо заспіваю, вона спуститься до джерела, а на мене не гляне. Звати мене Мустафа. Я Ґурбет у тому місці, де народився. Я саджав ружі, а коли містом розліталися їхні пелюстки, матері плели своїм дітям светри на зиму. Так би й запам’ятав мене люд, якби я не запишався й не забажав поглянути, чи подобаються Зумрі мої ружі. Тепер благаю Бога скасувати німу обітницю між мною та її покійним батьком. І знаю, що не скасує Він і що я стоятиму отак, доки пересохне джерело в моєму садку і все доки в домі Менсура Абази будуть спраглі.