— Не потрібен, бо я не тікатиму. Я ні в чому не винен.
— Вони скажуть, що винен.
— Це буде на їхній совісті.
— Тебе ж повісять, Ібрагіме!
— Аллаг усе бачить. Він знає, що я не винен.
— Я теж знаю, тому й кажу, щоб ти тікав.
— Не вмовляй мене. Я знаю, що мені робити, ти ж не бери гріха на душу. Аллагу любо, коли ти добре виконуєш роботу. А я тобі пробачаю.
Мурадіф Шефік усе ж дочекався ранку, не полишаючи надії, що Ібрагім-беґ Кустура передумає, а тоді повідомив про те, що дізнався від Катарининих подруг. Та ще й додав, що найперше треба перевірити гафіза Кустуру, бо його записи найвідоміші серед містян. Але про зустріч із ним не обмовився й словом. Знав, що захистити його не зможе, а службу втрачати не хотів.
Шваби холоднокровно винесли присуд Кустурі, а містяни навіть не писнули на його захист. Великі очі в страху, і тому лише в той єдиний місяць від суду до страти ні від кого не можна було почути, що Ібрагім-беґ — святий. Люди не говорили про це навіть між собою, щоби шваби їх, бува, не підслухали.
Але ще не встиг Ібрагім-беґ охолонути, як його вже почали прославляти, лаючи його катів. Повісили невинну людину! Хай би й слід їхнього поганого сімені вражого на землі стерся! Місто вирувало, і ніхто вже більше не боявся, що австріяки можуть їх почути. Навіть краще, якщо почують! Нехай знають, що народ пам’ятає свого евлію і не забуде його, хай би як імператорська влада старалася.
А насправді люди втямили різницю між османським та австрійським пануванням. Раніше не можна було казати, що думаєш, а тепер не можна робити, що хочеш. Тому більшість і зберегла добрі спогади про цісаря Франьо. Розмова, хай навіть пуста балаканина, для людей дорожча за все те, що можна зробити руками.
Оце ж вам історія з двома кінцями, а ви вірте у той з них, який вам більше подобається. Аллаг знатиме, як усе було і як кожен ітиме через Сірат-міст[52] Але знайте, що вам добра справа не зарахується, якщо віддасте серце тільки одному закінченню і в Ібрагіму-беґові визнаєте тільки злочинця. Може, й був він таким, а може, й ні. Згодом наш народ іще всякого понавигадував, навіть буцімто брат Алія супроводжував його до шибениці і що Ібрагім тоді заповів йому пильнувати його дітей так само, як і своїх. Забули люди, що в гафіза дітей не було.
Так з’явилась і пісня про сонце, яке би сяяло, та сяяти не може, бо навіть саме сонце не здатне дивитись, як Ібрагіма-беґа зв’язаного ведуть, щоб повісити. Але та пісня розумніша від тих, що її співають, бо в ній ніде не сказано, невинного чи винного повісили. І ось вона тобі, в кожній корчмі й мейхані можеш її почути, чи над річкою, коли спадають сутінки, і їй-богу, співають її і ті, хто забули, кому пісня присвячена, тобто християни, і ті, хто вірять, що Кустура був святий, тобто мусульмани.
Не знаю, чи я цією історією допоміг вам двом. Якщо так — добре, якщо ні — теж добре. Бог допоможе там, де люди допомогти не здатні. Ось так. А для тебе я зроблю запис, якщо потрібно ще, але він тобі допоможе, тільки якщо не будеш вірити в те, у що вірити не слід. Забудь циганку і все, що вона сказала! Співай своє і не здавайся, ґаучо.
Так попрощався з ними Заїм, а вони й не знали, що б це мало означати. Мовчки йшли до готелю, і кожен намагався вгадати, що в голові у другого. Ґардель чекав, що Моріц запитає про щось, а Моріц не знав, про що питати. Звідки ходжі відомо, які міста є в Аргентині, і чому він так солодко, наче аґдою поливав баклаву[53], називав Ґарделя — ґаучо? Де він чув про танґо? Про це Моріц хотів би поговорити з Ґарделем, але як пояснити аргентинцеві, як це дивно, що Заїм знає про Аргентину та ґаучос?
— Я хотів би почути ту пісню, — сказав Ґардель, коли вони сиділи у «Віденській кав’ярні».
— Нема там що слухати, — відповів йому Моріц.
— Все одно хотілося б, це могло б допомогти мені.
Того ж вечора Моріц Албахарі заплатив Сонєчці Соловйовій, щоб вона заспівала Карлосу Ґарделю «Сонце би сяяло, та сяяти не може». Оркестр відмовився грати пісню, що була не російською, сказали, що не знають її, і Моріц послав кельнера по акордеон.
Він ледь не провалився крізь землю, граючи перед маестро щось, що не було танґо. Слухав акордеон його вухами: як той голосить, ніби сліпий жебрак без обох ніг перед церквою святої Лусії у Санта-Фе, як неритмічно розтягується, ніби шмарклі з носів у дітисьок по фавелах Сан-Паоло, слухав акордеон, від якого стрімголов утік, щоб його не наздогнало горе Мозеса Пінто, та ні на мить не спромігся згадати свою Морену. Її обличчя стояло йому перед очима, він знав, яким був дотик її маленьких рук, упізнав би колір її очей — колір злежалого горіхового листя, але йому не вдавалося воскресити у серці свою любов. Холодний, як ніж, Моріц Албахарі був тоді винен у її смерті. Ця провина триватиме довше за пісню, яку він грав Ґарделю.
52
Сірат-міст — в мусульманській есхатології — одне з ключових уявлень про Судний день. Сірат — гострий, як лезо, і тонкий, як волосина, міст над безоднею пекла, яким підуть вірні після того, як їхні справи буде зважено, а грішників скинуто до пекла. Перехід через Сірат-міст, куди сягатимуть язики пекельного полум’я, вважається одним із найстрашніших етапів Судного дня: хтось упаде з нього, хтось назавжди залишиться там стояти, і тільки чисті душі з волі Аллага легко й швидко перейдуть Сірат і опиняться в раю.
53
Баклава (також пахлава) — популярні солодощі східної кухні, листкове тісто з горіхами, залите густим цукровим сиропом — аґдою.